— Знаю, я сиджу спиною до дверей.
Хават, стримавши усмішку, пройшов залою.
Пол підвів погляд на сивого старого, який застиг біля кутка столу.
На темному, поритому зморшками обличчі Хавата вирізнялися його очі — переповнені настороженістю провалля.
— Я чув, як ти йшов коридором, — сказав Пол. — І чув, як ти прочинив двері.
— Ці звуки можна зімітувати.
— Я відчую різницю.
«Можливо, так і є, — подумав Хават. — Та відьма, його матір, безсумнівно, добре тренує юнака. Хотів би я знати, якої думки про це її дорогоцінна школа? Можливо, саме тому вони прислали стару, Проктора — нагадати нашій любій леді Джессіці про її місце».
Хават підсунув крісло та демонстративно сів навпроти Пола обличчям до дверей. Тоді відкинувся на спинці та окинув поглядом кімнату. Раптом вона його вразила: дивне приміщення видалося майже незнайомим — усе обладнання вже вивезли на Арракіс. Залишився тільки навчальний стіл, дзеркало для фехтування з непорушними кришталевими призмами, підбитий ватою латаний манекен — він скидався на давнього піхотинця, якого скалічили та зламали війни.
«Такий, як і я», — подумав Хават.
— Про що ти думаєш, Зуфіре? — спитав Пол.
Хават глянув на хлопчика.
— Я думав про те, що всі ми скоро полетимо звідси та, найпевніше, більше ніколи не побачимо цього місця.
— Ти через це в зажурі?
— У зажурі? Дурниці! Сумно розлучатися з друзями. Місце — це всього-на-всього місце, — він зиркнув на розкладені на столі карти. — Й Арракіс — це лишень іще одне місце.
— Мій батько прислав тебе, щоб перевірити мене?
Хават насупився — спостережливість цього юнака вражає! — і кивнув.
— Ти гадаєш, що було б краще, якби він сам прийшов до тебе, але ж тобі має бути відомо, як багато у нього клопотів зараз. Він прийде пізніше.
— Я читав про бурі на Арракісі.
— Бурі? Зрозуміло.
— Схоже, що вони доволі кепські.
— «Кепські» — то надто вже обережне слово для них. Ці бурі поширюються в низинах на шість, сім тисяч кілометрів. Вони поглинають усе, що може прискорити їх: коріолісові сили, інші бурі, абсолютно все, у чому є хоча б унція енергії. Вони здатні мчати зі швидкістю в сім тисяч кілометрів на годину, всотуючи все, що постає на їхньому шляху — пісок, пил, усе. Вони здатні зірвати з кісток м’ясо, а самі кістки розтрощити на скалки.
— Чому в них немає погодного контролю?
— В Арракіса є специфічні проблеми. Вартість буде зависокою, а ще ж є експлуатаційні витрати й таке інше. Гільдія вимагає нечувану ціну за супутниковий контроль, а, як ти знаєш, хлопче, Дім твого батька не належить до найбагатших в Імперії.
— Ти коли-небудь бачив фрименів?
«Розум хлопчини мчить сьогодні, як стріла», — спало на думку Хаватові.
— Вважай, що й не бачив, — відповів ментат. — Їх заледве можна відрізнити від населення грабенів і низькодолів. Вони всі носять величезні роби, що тріпочуть на вітрі. А в закритих приміщеннях сморід від них усіх підноситься аж до небес. Це все через костюми, які носять фримени, так звані «дистикости» — вони переробляють воду власного тіла.
Пол ковтнув і здивувався раптовій волозі в роті, пригадавши сон про спрагу. Думка про людей, які настільки потребували води, що навіть змушені були повторно використовувати вологу власних виділень, спустошила його.
— Там вода — коштовність, — промовив юнак.
Хават кивнув: «Можливо, завдяки цим розповідям він збагне, наскільки важливо вважати цю планету ворожою. Цілковите божевілля — вирушати туди, не усвідомлюючи цього».
Пол задер голову до світлових люків і помітив, що почався дощ. Волога цівками стікала сірим метасклом.
— Вода.
— Ти ще навчишся безмірно цінувати воду, — сказав Хават. — Ти син Герцога й тобі ніколи її не забракне, однак ти відчуєш, як спрага давить на тебе звідусіль.
Пол облизав губи, згадуючи, як тиждень тому пройшов випробування Превелебної Матері. Вона також казала щось про водний голод.
«Ти побачиш мертві рівнини, — сказала вона, — спорожнілі дикі місцини, загублену землю, де немає нічого, окрім прянощів і піщаних хробаків. Тобі доведеться пофарбувати очниці, аби не осліпнути на яскравому сонці. А „сховищем“ стане будь-яке місце, де тобі вдасться сховатися від вітру та чужих очей. Ти ходитимеш на своїх двох — без ’топтера, машини чи сідла».
Пол розумів її плавний і співочий тон, але не слова.
«Коли ти житимеш на Арракісі, — сказала вона тоді, — то побачиш, що халя[18], земля, — порожня. Місяці стануть твоїми друзями, а сонце — ворогом».
18
В арабській мові слово «халя» вживають на позначення пустельних регіонів, порожнечі, пробілів.