— Одного дня ти маєш навчити мене робити це, — сказав він. — Те, як ти відсуваєш всі турботи вбік і повертаєшся до практичних питань. То, певно, штучки Бене Ґессерит.
— Це жіночі штучки, — відказала вона.
Він усміхнувся.
— Гаразд, щодо розподілу кімнат: переконайся, що в мене буде великий кабінет біля моєї спочивальні. Тут буде більше паперової роботи, ніж на Каладані. І, звісно, кімната для охоронців. По-моєму, це все. Не хвилюйся щодо безпеки всього будинку. Люди Хавата оглянули його вздовж і впоперек.
— Переконана, що так і було.
Він кинув погляд на свій наручний годинник.
— А ще перевір, чи всі наші хронометри переведено на арракійський час. Я доручив технікові подбати про це. Він за кілька хвилин прийде. — Герцог прибрав пасмо волосся з чола Джессіки. — Зараз я маю повернутися на летовище. Другий корабель із підкріпленням може прибути щомиті.
— А чи не може Хават зустріти їх, мілорде? У вас такий утомлений вигляд.
— Бідолашний Зуфір має ще більше справ, ніж я. Знаєш, ця планета аж нуртує харконненівськими інтригами. Крім того, я маю спробувати переконати кількох досвідчених шукачів прянощів не залишати Арракіс. Знаєш, вони мають право вибору, коли змінюється власник феоду — й цього планетолога, якого Імператор та Ландсраад призначили Суддею Зміни, неможливо підкупити. Він дозволив їм обирати. Близько восьмисот кваліфікованих робітників планують вирушити на орбіту з прянощами, і вантажний корабель Гільдії чекає на них.
— Мілорде… — втрутилася вона та завагалася.
— Так?
«Його неможливо відмовити від ідеї зробити цю планету безпечною для нас, — подумала Джессіка. — І я не зможу застосувати до нього свої хитрощі».
— О котрій годині ви плануєте вечеряти? — запитала вона.
«Вона не це збиралася сказати, — подумав Лето. — Ох, моя Джессіко, якби ж ми були деінде, подалі від цього жахливого місця — на самоті, тільки ми вдвох — і ні про що не думали».
— Я поїм в офіцерській їдальні, на летовищі, — відказав він. — Не чекай на мене раніше пізнього вечора. І… о, я надішлю за Полом машину з охороною. Хочу, щоб він був присутнім на нашій стратегічній нараді.
Герцог прочистив горло, ніби хотів сказати щось іще, а тоді без попередження розвернувся й покрокував геть — рушив до передпокою, куди вивантажили ще коробки. Звідти пролунав його командний і зверхній голос — він завжди так розмовляв зі слугами, коли поспішав:
— Леді Джессіка у Великій залі. Іди до неї негайно.
Вхідні двері грюкнули.
Джессіка відвернулася і поглянула на портрет батька Лето. Його намалював відомий художник Елбі, коли старий Герцог сягнув зрілого віку. Його було зображено в костюмі матадора з плащем кольору фуксії, перекинутим через ліве плече. Обличчя те здавалося молодим — не старшим, ніж Лето сьогодні — з такими ж яструбиними рисами та сірим поглядом. Узявшись під боки, вона вдивлялася в картину.
— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! — прошепотіла вона.
— Якими будуть ваші накази, ясновельможна?
Тонкий і протяжний жіночий голос.
Джессіка повернулася й побачила згорблену сивокосу жінку в безформній мішкуватій сукні похмурого коричневого кольору. Жінка здавалася такою ж зморшкуватою і висохлою, як і кожна людина в натовпі, що вітав їх зранку вздовж дороги від летовища. Джессіка подумала, що кожен корінний мешканець, якого вона бачила на цій планеті, скидався на виснажену, висушену чорносливу. І все ж таки Лето сказав, що вони сильні й енергійні. Ну і, звісно ж, очі — найглибша, найтемніша синява без жодних білків — мовчазні, таємничі. Джессіка змусила себе не витріщатися.
Жінка через силу кивнула та промовила:
— Мене звати Шедаут Мейпс, ясновельможна. Якими будуть ваші накази?
— Ти можеш називати мене «міледі», — відповіла Джессіка. — Я не ясновельможна. Я наложниця Герцога Лето.
Знову дивний кивок, а тоді жінка поглянула на Джессіку з хитрим запитанням:
— Отже, є і дружина?
— Немає, і ніколи не було. Я… єдина супутниця Герцога та мати його спадкоємця.
У душі Джессіка сміялася з власних слів і схованої за ними пихи. «Що там казав Святий Августин? — запитала вона себе. — „Душа наказує тілу, й воно слухається; душа наказує собі — й зустрічає опір“[25]. Так — мені доводиться долати значний опір останнім часом. Тож варто було б потихеньку відступати».
З дороги за будинком долинав дивний крик. Він усе повторював:
— Су-су-сук! — А тоді: — Ікут-ай! Ікут-ай! — А тоді знову: — Су-су-сук.