— Відкручуйте крани! — заревів він. — Крани! Відкручуйте крани!
Не минуло й трьох секунд, як хмара трісла й прорвалася, наче паперовий мішечок, і з неї шугонула вода! Це побачили всі. Це було легко побачити, бо то були не звичайні дощові краплини. То взагалі не були дощові краплини. Це була величезна й суцільна маса води, так, ніби на них просто з неба прорвалося ціле озеро або й цілий океан, і все це падало вниз, униз, униз — спочатку на чайок, а тоді й на персик. Бідолашні мандрівники верещали від жаху й нестямно намагалися вхопитись бодай за щось — за хвостик персика, за шовкові мотузки, за все, що траплялося — і увесь той час вода їх заливала, поливала, обливала, безперестанно бризкала, ляскала, плюскала, хлюпала, шугала, вирувала, булькотіла, гуркотіла, гримкотіла, шуміла, шваркотіла і падала, падала, падала, і всім здавалося, ніби вони раптом потрапили під найбільший у світі водоспад, з-під якого неможливо вибратися. Вони не могли говорити. Нічого не бачили. Їм забило дух. А Джеймс Генрі Троттер, намертво вчепившись за одну з шовкових мотузок, прив’язаних до персикового хвостика, подумав, що їм тепер уже справді кінець. Аж раптом ця повінь припинилася так само несподівано, як і почалася. Злива вщухла і все вмовкло. Чудові-пречудові чаєчки зуміли проскочити крізь неї й щасливо вигулькнули у чисте небо. І знову гігантський персик спокійно линув собі під таємничим місячним сяйвом.
— Я мало не втопився! — простогнав Старий-Зелений-Коник, випльовуючи воду цілими літрами.
— Я змок до самих кісток! — забідкався Черв’як. — Я завжди думав, що моя шкіра водонепроникна, але це не так, і я тепер наповнений дощем!
— Погляньте на мене, погляньте на мене! — схвильовано вигукнула Стоніжка. — З мене все змило! Усю фарбу! Я знову можу рухатися!
— Давно я не чув таких поганих новин, — буркнув Черв’як.
А Стоніжка витанцьовувала на палубі, робила в повітрі сальто-мортале й голосно виспівувала:
— Ой, та стули ти пельку, — скривився Старий-Зелений-Коник.
— Подивіться на мене! — не вгавала Стоніжка.
31
— Ой, як швидко ми раптом полетіли, — зауважила Зозулька. — Цікаво, чому?
— Мабуть, чайкам теж не cподобалося це місце, — припустив Джеймс. — Напевно, вони також захотіли гайнути звідси якнайшвидше. Мабуть, і їх добряче настрахала ця буря.
А чайки летіли дедалі стрімкіше, на величезній швидкості перетинаючи небо з персиком за своїми спинами. Їх оточували казковобілі від місячного сяйва хмари, і ще кілька разів мандрівники помічали на тих хмарах зловісних Хмарулів, які безперервно щось там вичакловували.
Вони пролетіли повз снігову машину, на якій кілька Хмарулів крутили якісь ручки, а з великої труби вгорі вилітала ціла хурделиця сніжинок. А ще вони бачили велетенські барабани — Хмарулі люто гамселили в них довжелезними кувалдами і небом прокочувалися могутні громовиці. Бачили також морозяні й вітряні фабрики, проминали заводи, у чиїх центрифугах зароджувалися циклони й тайфуни, що потім насилалися на Землю. А в глибині однієї величезної хвилястої хмари вони зауважили справжнє хмарульське місто. У тій хмарі було безліч печер, у яких перед маленькими пічечками сиділи навпочіпки хмарульські жінки, що тримали в руках сковорідки і смажили чоловікам на вечерю сніжні ковбаски. А сотні хмарулят гасали по хмарі, заливаючись сміхом і спускаючись на санчатах із хмаристих пагорбів.
А перед самим світанком мандрівники зачули над головами м’яке шелестіння, а коли глянули вгору, то побачили там велетенську сіру кажаноподібну істоту, що летіла з пітьми просто на них. Помахуючи своїми велетенськими крильми, вона закружляла довкола персика і почала придивлятися до мандрівників. Потім кілька разів меланхолійно і гортанно кавкнула й полетіла кудись у ніч.
— Ой, швидше б уже настав той ранок! — сказала, здригаючись, пані Павучиха.
— Ще трошки, — заспокоїв її Джеймс. — Дивіться, ген-ген уже починає світати.