Джеймс і гігантський персик

А це ось пані Павучиха,
Вона завжди спокійна й тиха,
Просила передати вам,
Що бідну Мушку Цокотушку
Вона вщипнула лиш за вушко
Й не винна, що такий бедлам
Тоді зчинився, бо в цілому
Вона не зичить зла нікому,
Любов для неї — головне.
Я ось що хочу вам сказати:
«Не можна павука вбивати,
Бо це — дикунське і дурне!»
(Пожежники почервоніли,
А поліцаї відповіли:
«Ні ні, ми робимо це не!..»)

А це — Зозулька, і вона найкраща з нас, достоту,
Приємна, лагідна, ясна під час всього польоту.
Зозульку вдома ждуть-пождуть чотириста малят,
Наступний персик привезе сюди цих зозулят.
(Шериф одразу закричав: «Летіть до нас, малята!»,
Ну, а пожежник заходивсь фокстрота танцювати.)

Ну, і нарешті Шовкопряд,
Негордий, все плете підряд!
Тепер ви знатимете,
Що майстра кращого ніде
У світі не знайдете.
Пряде він геніально,
Миттєво й унікально!
Від Індії до Парагваю
Таких шовків не пам’ятаю!
Англійській навіть королеві
Він сукні виткав недешеві
Для королівського весілля.
А вчора ось на новосілля
Просив його ваш президент,
Щоб він прийшов хоч на момент!
(«Яка чудова новина! —
Кричить шериф. — Несіть вина!»)
А люди заревли ураз:
«Друзяки, злазьте вже до нас!»

38

Не минуло й п’яти хвилин, як усі друзі спустилися додолу, а Джеймс почав схвильовано розповідати про їхні пригоди натовпу приголомшених урядовців.

І ось раптово всі, хто прилетів на персику, стали героями!

Їх усіх урочисто повели до міської ратуші, де промову на їхню честь виголосив мер Нью-Йорка. А доки він її виголошував, ціла сотня верхолазів, екіпірованих мотузками, драбинами і ще бозна-чим, видерлися на самісінький вершечок хмарочоса, зняли зі шпиля гігантський персик і опустили його на землю.

А тоді мер гукнув:

— Пропоную влаштувати святковий парад на честь наших дивовижних гостей!

І ось сформували цілий святковий кортеж, а попереду в розкішному відкритому лімузині сиділи Джеймс і його друзі.

Услід за ними везли гігантський персик. Робітники швиденько підняли його кранами й гаками на величезну вантажівку і він собі там їхав, такий самий величний, гордий і відважний, як завжди. Певна річ, там, де його проштрикнув шпиль хмарочоса «ЕмпаєрСтейт», зяяла чимала діра, але хто тепер на це зважав — на це і на те, що на вулицю постійно скрапував персиковий сік?

Зразу за персиком їхав, ковзаючи колесами у персиковім соку, лімузин мера, а за меровим лімузином ще близько двадцяти лімузинів з найповажнішими мешканцями міста.

А юрби людей навкруги аж шаленіли від збудження. Люди визирали з вікон хмарочосів, кричали, верещали, плескали в долоні, кидали смужки золотого паперу й конфеті, а Джеймс зі своїми друзями стояли в машині й махали всім руками.

І ось тоді сталася доволі цікава річ. Кортеж поволі рухався уздовж П’ятої авеню, коли це з натовпу вибігла малесенька дівчинка у червоній суконочці й закричала:

— Ой, Дзєльмьсь, Дзєльмьсь! Будь ляська, мозьна мені кусьнути манюній сьматоцьок твого цудовогопельсіка?

— Пригощайся! — крикнув їй у відповідь Джеймс. — Їж скільки влізе! Він все одно колись зіпсується!

Не встиг він договорити, як з натовпу вирвалося, мабуть, з півсотні дітлахів і кинулися бігти вулицею.

— І нам теж можна? — запитували вони.

— Звичайно, можна! — відповів Джеймс. — Частуйтеся всі!

Діти застрибнули на вантажівку, оточили гігантський персик, як ті мурахи, і почали пригощатися. Новина про це швидко розлетілася містом, і дедалі більше дівчаток і хлопчиків збігалися звідусіль і долучалися до цього бенкету. Невдовзі за персиком, що повільно рухався по П’ятій авеню, вишикувалася ціла дитяча процесія завдовжки з півтора кілометри. Це було таке фантастичне видовище! А для Джеймса, який раніше ніколи й не мріяв побачити стількох дітей, це була найщасливіша пригода, яка будь-коли з ним траплялася.