Отож, щоб хоч трохи розважитися, Джельсоміно йшов чимдалі від села – до лісу, на берег озера чи в поле. Коли він упевнювався, що вже нарешті сам-один і на безпечній відстані од вікон своїх односельців, то лягав долілиць на землю й починав співати. За кілька хвилин уся земля, здавалося, починала ворушитись: кроти, черв'яки, мурашки та інші підземні мешканці вилазили на поверхню і чимдуж тікали від Джельсоміно на багато кілометрів, гадаючи, що почався землетрус.
Тільки один-єдиний раз Джельсоміно забув про свою звичну обережність. Сталося це в неділю на стадіоні під час дуже важливого футбольного матчу.
Джельсоміно не був запеклим уболівальником, але помалу-малу гра захопила і його. Десь у середині першого тайму команда його села під запальні вигуки глядачів повела атаку на ворога суперників. (Я не дуже тямлю в футболі, а тому й не зовсім розумію, як це можна «вести атаку на ворота», проте саме цей вислів я почув від Джельсоміно в його оповіді і чомусь певен, що він вам знайомий, якщо ви читаєте спортивні газети.)
– Уперед! Уперед! – підбадьорливо кричали вболівальники.
– Уперед! – закричав і собі на повен голос Джельсоміно.
Саме цієї миті правий крайній перепасовував м'яч у центр нападу. Але на очах у всіх м'яч під дією якоїсь невидимої сили раптом змінив напрямок і проскочив у сітку поміж ногами розгубленого воротаря.
– Гол! – заревів стадіон.
– Оце так удар! – вигукнув один із уболівальників. – Ви помітили, як зрізано м'яч? Усе розраховано до міліметра! Що не кажіть, а в цього футболіста золоті ноги!
А Джельсоміно, оговтавшись, відразу збагнув, що він накоїв.
«І сумніватися не варто,– думав він,– цей гол забив я своїм голосом. Тепер треба мовчати, бо в що ж тоді перейде спорт? А втім, щоб було справедливо, треба зрівняти рахунок, тобто забити гол і в протилежні ворота».
У другому таймі випала така нагода.
Суперники пішли в атаку і прорвалися в штрафний майданчик односельців. Джельсоміно крикнув, і м'яч опинився в воротах. Серце його, як легко зрозуміти, обливалося кров'ю. Навіть через багато років, розповідаючи мені про цей випадок, Джельсоміно зауважив:
– Я радше дав би відрізати собі палець, аніж забити той гол, проте мусив тоді так учинити.
– Будь-хто інший на твоєму місці,– заперечив я йому,– завжди допоміг би виграти своїй улюбленій команді.
Так, будь-хто інший, але тільки не Джельсоміно – він був чесний і чистий, як джерельна вода. Отаким він і ріс, аж поки став юнаком,– невисоким, худорлявим; тож ім'я Жасмин йому дуже пасувало. А мав би він якесь важче ім'я,– чого доброго, ще згорбився б, носячи його.
Джельсоміно давно вже не школяр, а хлібороб і так би й зостався ним довіку, і мені не довелося б розповідати вам про нього, якби не трапилася з ним страх неприємна пригода, про яку ви зараз дізнаєтеся.
Він не міг спочатку й припустити, що голосом здатен грушу обтрусити
Якось уранці Джельсоміно вийшов у садок і побачив, що груші вже достигли. Адже груші завжди так роблять: нічогісінько не кажучи, вони стигнуть собі і стигнуть, аж поки одного чудового ранку ви виходите в садок і бачите, що вони вже достигли і пора їх зривати.
«Шкода,– подумав Джельсоміно,– що я не прихопив драбини. Піду в стодолу візьму її, а заодно і тичку, щоб позбивати груші з найвищих гілок».
Але цієї миті йому сяйнула інша думка, певніше, зухвала примха: «А що, як обтрусити грушу своїм голосом?» Він підійшов під дерево, задер голову і напівжартома-напівсерйозно крикнув:
– Нуте, груші, додолу!!! «Гуп-гуп-гуп-гуп-гуп!»– градом сипнули на землю сотні груш.
Тоді Джельсоміно підійшов до іншого дерева і повторив те саме. І знову після слова «додолу!» груші відривалися од гілок, немов тільки й чекали наказу, і падали на землю. Джельсоміно це дуже втішило.
«Так можна зберегти сили,– подумав він. – Шкода тільки, що я досі не додумався користуватися голосом замість драбини й тички».
Поки Джельсоміно ходив отак від дерева до дерева й голосом обтрушував груші, на нього звернув увагу сусіда, що сапав поряд на своєму городі. Він спочатку потер очі, потім ущипнув себе за носа і, переконавшись, що це таки не сон, тремтячим голосом покликав дружину:
– Біжи мерщій сюди – тут таке діється... Я певен, цей Джельсоміно – лихий чаклун.
Дружина як побачила те диво, то враз упала навколішки й вигукнула:
– Та він же святий чародій!