– Побійся Бога, він лихий чаклун!
– А я тобі кажу, святий чародій!
Досі подружжя жило досить мирно, а тут раптом чоловік узяв сапу, а жінка заступ, і кожен із них зі зброєю в руках мав намір захищати власну думку. Та ось чоловік запропонував:
– Ходімо покличемо сусідів. Цікаво, що вони про це скажуть?
Пропозиція піти покликати сусідів, а отже, й зайвий раз почесати язиком, сподобалася дружині, і її з городу мов вітром здуло.
Ще до вечора все село знало про новину. Але згоди між жителями не було: одні казали, що Джельсоміно – святий чародій, а другі – що він лихий чаклун. Суперечки дедалі дужче розпалювалися і росли, мов хвилі на морі, коли піднімається сильний вітер. Доходило до сутичок, були вже й потерпілі. На щастя, легко. Один із них, наприклад, обпікся люлькою, бо в розпалі суперечки взяв її у рот не тим кінцем. Жандарми геть розгубилися і не знали, що їм робити. Вони тільки ходили від групи до групи і закликали всіх до спокою.
Найбільш гарячі голови рушили до саду Джельсоміно: одні – аби взяти що-небудь собі на згадку, бо вважали те місце чародійним; інші – щоб зруйнувати дощенту чаклунське гніздо.
Джельсоміно, забачивши з садка величезну юрбу, подумав, що десь сталася пожежа. Він схопив відро і хотів було кинутися на допомогу, та враз зупинився, бо юрба завернула до його двору. До Джельсоміно долетіли такі слова:
– Он він! Он він! Він святий чародій!
– Який там чародій – він лихий чаклун! Погляньте, вже й чаклунське відро прихопив.
– Ой лелечко, відступімося чимдалі від нього, а то як хлюпне на нас чаклунським варивом – ми пропали!
– Яким варивом?
– Ви що, не бачите? У відрі пекельна смола. Вона таких дірок на тілі понавипалює, що жоден лікар не загоїть.
– Він святий чародій! Святий чародій!
– Ми все бачили, Джельсоміно: ти наказував грушам спіти – і вони спіли; наказував падати – і вони падали.
– Ви що, з глузду з'їхали? – звернувся до юрби Джельсоміно. – Це ж усе через мій голос. Просто повітря від нього починає здригатися, як при сильному урагані.
– Так, так, це щира правда! – крикнула якась жінка. – Ти твориш дива своїм голосом.
– Які там дива – чаклунські витівки! – почулося У відповідь.
Джельсоміно спересердя кинув відро на землю, зайшов до хати і взяв двері на засув.
«Кінець моєму спокою,– думав він. – Тепер мені й кроку не ступити, щоб за мною не бігли зіваки. А вечорами перед сном тільки й мови буде, що про мене. Відтепер дітей лякатимуть мною, як лихим чаклуном. Піду я краще звідси світ за очі. Бо що мені робити в цій країні? Батьки мої вже померли, найкращі друзі загинули на війні. Може, десь у широкім світі й знайду щастя завдяки своєму голосу. Є ж бо люди, яким платять за те, що вони співають. Хоч воно трохи й дивно: хіба треба платити комусь за те, що він робить для своєї втіхи? Але ж усе-таки за спів платять. То, може, й мені пощастить стати співаком?»
Отак розміркувавши, він склав у торбу свої злиденні пожитки і вийшов надвір. Юрба зашушукалась і розступилася перед ним. Ні на кого не глянувши і ні до кого не озвавшись, Джельсоміно попростував на шлях. Одійшовши вже далеченько, він обернувся, щоб востаннє подивитися на свій дім.
Люди не розходилися і знай відхрещувалися од нього, мов від якоїсь мари.
«А чи не утнути їм такого, про що б вони довго пам'ятали?» – подумав Джельсоміно і, набравши повні легені повітря, на повен голос крикнув:
– Прощавайте!!!
Вигук подіяв блискавично. Чоловіки відчули, як раптом вихором у них позривало з голови капелюхи. Підстаркуваті дами, блиснувши голими, як макогін, маківками, кинулися навздогін за своїми перуками.
– Прощавайте, прощавайте! – повторив Джельсоміно, весело сміючися з цієї першої в житті витівки.
Капелюхи й перуки, збившись докупи, немов перелітні птахи, полинули аж до хмар і, підхоплені незвичайною силою голосу Джельсоміно, за кілька хвилин зникли з очей. Як потім з'ясувалося, їх віднесло на багато кілометрів, а деякі з них навіть залетіли за кордон.
Через кілька днів і Джельсоміно перейшов кордон, потрапивши у найдивовижнішу країну світу.
Джельсоміно голосно проговорив і кота-шкандибчика оживив
Найперше, що побачив Джельсоміно у тій іноземній країні, була срібна монета. Вона виблискувала проти сонця біля тротуару у всіх на очах. «Дивно, що ніхто й досі її не підібрав,– подумав Джельсоміно. – От я вже нізащо її не обійду. Я мав трохи грошей, та вчора витратив останню копійчину, а сьогодні в мене й крихти в роті не було. Але спочатку запитаю, чи не загубив її бува хтось із пішоходів».