Та Бананіто його не чув: він заснув, зігрівшись накиданим на нього ганчір'ям.
Скажіть востаннє: «Прощавай!» Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай
– Ти що, розмовляєш із своїми лахами? – зненацька пролунало за спиною.
Бенвенуто, що саме будив художника, огледівся і побачив вуличного нічного сторожа.
– З якими ще лахами? – У свою чергу спитав Бенвенуто, щоб виграти час.
– Не треба прикидатися! Я добре чув, як ти щось сказав, звертаючись до цієї купи лахміття. А може, лічив, скільки дірок у тих лахах?
– Це, певно, я сам з собою розмовляв. Але я й мі помітив цього,– пробубнів Бенвенуто. – Я геть охляв, штовхаючи цілісінький день цього візка. Важкий він став для мене.
– То спочинь, якщо натомився,– співчутливо мови сторож. – Хто прийде купувати у тебе ці лахи в таку| пізню годину?
– Авжеж, зараз сяду,– відповів Бенвенуто, знов вмощуючись на дишлі.
– Якщо дозволиш,– попросив сторож,– то і я трохи коло тебе посиджу.
– Будь ласка, влаштовуйтесь он на тому дишлі.
– Дякую. Знаєш, теж стомлюєшся, працюючи нічній сторожем. Подумати тільки, я ж колись мріяв стати піаністом! Хіба не розкіш: граєш собі завжди сидячи живеш серед чарівної музики... Я навіть написав про це в шкільному творі. Нам тоді дали тему: «Ким ти хочеш стати, як виростеш?» От я й написав: «Коли я виросту, То стану піаністом, їздитиму по світу і даватиму концерти. Мені всюди аплодуватимуть, і я стану знаменитим». А вийшло так, що я не зажив собі слави навіть серед нічних злодіїв, бо мені ще не пощастило зловити жодного з них. До речі, ви часом не шахрай, га?
Бенвенуто заспокоїв його, похитавши головою. Йому так кортіло сказати щось втішне своєму нічному співрозмовникові, аби хоч трохи розрадити його, та сил у нього майже не було. Бенвенуто відчував, як з кожною хвилиною життя покидало його. Але йому нічого вже більше не лишалося, як мовчки слухати.
А нічний сторож, увесь час зітхаючи, довгенько ще теревенив про свою важку роботу, про піаніно, якого в нього так ніколи й не було, про своїх дітей.
– Найстаршенькому моєму оце вже десять,– вів далі сторож. – Учора в школі він теж написав непоганий твір. Учителі й тепер полюбляють задавати твори на тему про майбутнє. Мій син так і написав: «Коли я виросту, то неодмінно стану космонавтом і полечу на Місяць». Дуже хотілося б, щоб його мрія здійснилася. Але через пару років доведеться послати його працювати, бо моєї зарплати не вистачає, щоб прогодувати родину. Та й взагалі, хіба можна повірити, що мій син колись стане дослідником космосу?
Бенвенуто заперечливо похитав головою. Він хотів цим сказати, що якраз можна вірити, бо на світі немає нічого неможливого, і ніколи не треба втрачати надії на здійснення своєї мрії. Проте сторож не помітив цього. Він глянув на Бенвенуто, і йому здалося, що той заснув.
– Бідолашний дід,– зітхнув сторож. – Він таки й справді дуже стомився. Ну що ж, і мені треба оглядати Далі.
Сторож підвівся і пішов собі тихцем, а Бенвенуто зостався непорушно сидіти. Він не мав більше сил, щоб , устати.
– Зачекаю ще,– тихо зітхнув він,– посиджу трохи. Я зробив усе, що міг. Бананіто тепер у безпеці. Та й бідолашному сторожеві я дав змогу повністю вибалакатися...
Думки його ставали нечіткими и суперечливими, плуталися. Йому здавалося, ніби здалеку долинає солодку колискова пісня. А потім і її не стало чути.
Але ця колискова, друзі мої, зовсім не приснилася Бенвенуто. Сталося так, що Джельсоміно, як це вже увійшло в нього в звичку, заходився співати уві сні. Його голос, скотившись сходами, вирвався надвір, залунав у провулку і розбудив Бананіто.
– Бенвенуто! – гукнув він лахмітника, висунувши носа з-під купи дрантя, яким був накритий. – Бенвенуто, де ми? Що скоїлося?
Та Бенвенуто вже замовк навіки.
Художник зіскочив із візочка й два чи три рази термоснув старого за одіж. Потім помацав руки – вони були холодні як крига. А чарівний голос Джельсоміно все лунав і лунав униз по сходах, виривався у провулок і витав над ним солодкою колисковою піснею.
Бананіто піднявся сходами в будинок, розбудив Джельсоміно, і вони вдвох вибігли надвір.
– Він помер! – вигукнув Джельсоміно.
– Ми винні в цьому, адже він витратив останні сили на нас, поки ми спокійнісінько спали і думати ні про ще не думали.
У кінці провулка з'явилася постать нічного сторожа
– Занесімо небіжчика в дім,– тихо промовив Джельсоміно.
Проте допомога Бананіто йому не знадобилася. Бенвенуто став легенький, як дитина, і Джельсоміно сам заніс його на руках у будинок.