Джельсоміно підійшов до купки людей, що пильно стежили за ним, перешіптуючись поміж собою, і показав їм монету.
– Синьйори, чи ніхто з вас не загубив цієї монети? – якомога тихіше спитав він, аби не злякати їх своїм голосом.
– Іди геть звідси,– відповіли йому,– і чимрідше показуй цю монету, якщо хочеш уникнути лиха.
– Даруйте мені, будь ласка,– промимрив, знітившись, Джельсоміно і, не сказавши більше й слова, попростував до крамниці з принадливою вивіскою: «Харчові та інші товари».
На вітрині замість шинки та слоїків з варенням стояли купи зошитів, коробки з фарбами та каламарчики з чорнилом.
«Це, мабуть, і є інші товари»,– подумав Джельсоміно і, сподіваючись купити чогось їстівного, зайшов до крамниці.
– Добрий вечір,– люб'язно зустрів його крамар.
«Правду кажучи,– подумки здивувався Джельсоміно,– я ще не чув, щоб пробило навіть полудень. А втім, чи варто звертати на це увагу». І майже пошепки, хоч і це було гучно для нормального вуха, запитав:
– Чи можна у вас купити хліба?
– Авжеж, дорогий синьйоре. Скільки вам, каламарчик чи два? Червоного чи чорного?
– Тільки не чорного,– ще нічого не розуміючи, відповів Джельсоміно. – А що, ви справді продаєте хліб у каламарчиках?
Крамар аж зареготав:
– А в чому ж нам його продавати? Може, у вашім краї хліб ще й скибками крають? Ні, ви тільки погляньте, який гарний у нас хліб!
Сказавши це, він кивнув на полицю, де, вишикувані рівніше, ніж солдати на плацу, рядочками стояли десятки каламарчиків із чорнилом найрізноманітніших кольорів. Зате в крамниці й напоказ не було нічого їстівного: ні обрізочка з сиру, ні лушпайки з яблука.
«Він часом з глузду не з'їхав? – промайнуло в голові Джельсоміно. – Такому, мабуть, краще притакувати».
– Справді, хліб чудовий,– згодився Джельсоміно і показав на каламарчик із червоним чорнилом, аби почути, що ж йому відповість крамар.
– Невже? – сказав той, аж просяявши від такої похвали. – Так, це найкращий зелений хліб, який ми будь-коли продавали.
– Зелений?
– Атож! Даруйте, може, ви недобачаєте?
Джельсоміно був переконаний, що перед ним таки каламарчик червоного чорнила. Він став уже подумувати про те, щоб якось вийти звідси цілим і здоровим і піти пошукати розумнішого крамаря. Аж раптом йому сяйнула думка.
– Знаєте що,– мовив Джельсоміно,– я, мабуть, зайду до вас по хліб трохи пізніше. А зараз не сказали б ви мені, де у вас можна купити чорнило високої якості?
– А чого ж, скажу,– відповів крамар, так само люб'язно усміхаючись. – Погляньте, он навпроти найвідоміша в нашому місті крамниця канцелярського приладдя.
У вітрині цієї крамниці красувалися апетитні хлібини різних форм, торти, тістечка, спагеті, гори сиру, висіли ковбаси та сосиски.
«Я так і думав,– вирішив Джельсоміно,– цей крамар божевільний і називає хліб чорнилом, а чорнило – хлібом. Тут, либонь, усе буде на своєму місці».
Він зайшов до крамниці й попросив півкіла хліба.
– Хліба? – услужливо перепитав продавець. – Бачте, ви помилилися. Хліб продається навпроти, а ми продаємо тільки канцелярське приладдя. – І він широким жестом руки гордо обвів усе багатство смачних хлібних виробів.
«Тепер я збагнув,– вирішив подумки Джельсоміно,– у цій країні треба говорити навпаки. А коли ти назвеш хліб хлібом, тебе не зрозуміють».
– Тоді дайте мені півкіла чорнила,– сказав він продавцеві.
Той мовчки зважив йому півкіла хліба, загорнув, як годиться, у папір і подав.
– Я хотів би ще трохи оцього,– попрохав Джельсоміно і показав на кружало пармського сиру, не ризикуючи його якось назвати.
– Трохи гумки? – запитав продавець. – Зараз, хвилинку. – Він відрізав гарний шматок сиру, зважив і загорнув його.
Джельсоміно полегшено зітхнув і поклав на прилавок щойно знайдену срібну монету.
Продавець вирячився на неї, кілька хвилин покрутив перед очима, підкинув над прилавком, щоб почути, як вона дзвенить, потім заходився розглядати її через лупу і навіть спробував на зуб. Після цього він простяг її назад Джельсоміно і невдоволено зауважив:
– На жаль, юначе, ваша монета справжня.
– Тим краще! – довірливо усміхнувся Джельсоміно.
– Ні, не краще. Кажу ж вам, що ця монета справжня і я не маю права її прийняти. Ідіть собі своєю дорогою. І взагалі радійте, юначе, що в мене нема бажання вийти і покликати поліцейського. Хіба ви не знаєте, що чекає на тих, хто пускає в обіг справжні гроші? В'язниця!
– Але ж я...
– А ви не підвищуйте голосу, я не глухий. Ідіть, ідіть собі і приходьте з фальшивою монетою, тоді й одержите свій товар. Дивіться, я навіть не розгортаю пакунків і кладу їх отут збоку, добре? На добраніч!