Джакомоне відчув: від розчулення от-от заплаче.
«Як я помилився,– думав він. – Жорстоко помилився, вибираючи свій життєвий шлях. Але тепер уже запізно починати все спочатку.
Скориставшись тим, що його раптом віднесло натовпом убік від випадкового співрозмовника, Джакомоне вибрався з майдану і почвалав порожніми вулицями. У валізі сумно шурхотіло двадцять перук. Ідучи містом, він помічав, як із каналізаційних люків виглядали чиїсь фізіономії, котрі здавалися йому знайомими. Чи це часом не його пірати? Та голови, забачивши голомозого незнайомця в коричневому костюмі, враз зникали.
Джакомоне простував до річки, щоб попрощатися з життям. Але, вийшовши на крутий берег, він передумав. Розкрив валізу, повитягав звідти свої перуки й одну за одною повкидав у воду.
– Прощавайте,– зітхнув він,– прощавайте, мої брехунці!
Однак перуки не втонули. Ще того самого дня їх повиловлювали хлопчаки, які бешкетували на річці незгірше крокодилів. Вони повисушували перуки на сонці, потім понатягали їх на голови і влаштували барвистий похід. Отак веселими розвагами та співом був відзначений кінець кривавого правління короля Джакомоне.
А поки Джакомоне іде назавжди, і треба сказати, йому добре поталанило, бо він ще може стати якщо не президентом, то хоча б секретарем шанованого клубу лисих,– ми з вами тим часом знову завітаємо на майдан.
Тут Джельсоміно, доспівавши грізну пісню, витер на лобі піт і сказав:
– Ну от, із палацом покінчено.
Однак серце його щеміло від неспокою: адже Шкандибчик так і не знайшовся.
«Куди він міг запропаститися? – питав себе наш герой. – Чи не залишився під руїнами божевільні? Адже я тільки великий мастак руйнувати». Проте збуджений натовп не давав йому спокою, аби відганяючи від нього сумні думки.
– Колону! Колону! – кричали йому звідусіль. – Треба звалити ще колону!
– А навіщо?
– Та на ній же змальовано походи короля Джакомоне. А то ж чиста брехня: він не ступав і за поріг свого палацу.
– Гаразд,– погодився Джельсоміно. – Я зараз і колоні заспіваю таку як слід серенаду. Тільки спочатку відійдіть чимдалі, щоб вона вас не придавила.
Люди відступили, і майдан сколихнувся, ніби хвилі пішли по воді. І тут Джельсоміно, глянувши на колону, побачив метрів за два над п'єдесталом так добре знайомі йому обриси кота з трьома лапами...
– Шкандибчику! – радісно вигукнув він, і у нього враз відлягло від серця.
Зображення здригнулося, обриси його скривилися, а потім знову застигли.
– Шкандибчику! – покликав Джельсоміно голосніше. Цього разу голос проник у мармур, подолавши його опір.
Шкандибчик відокремився від колони, стрибнув на землю і, накульгуючи, підбіг до Джельсоміно.
– От добре! От добре! – занявкав на радощах Шкандибчик, цілуючи Джельсоміно в щоку. – Коли б не ти, залишився б я наведеним крейдою на колоні, аж доки мене змило б дощем. Я люблю вмиватися, це всім добре відомо. Проте мені зовсім не хотілося б загинути від зайвого миття.
– А я для чого? – несподівано озвався Бананіто, який, орудуючи то плечима, то ліктями, проклав нарешті шлях до своїх, а тепер і до наших друзів. – Якщо з тобою ще колись трапиться таке, Шкандибчику, я знову намалюю тебе – і ти будеш ще кращий і правдоподібніший, ніж досі!
Трьом друзям, які щойно зійшлися докупи знову, треба ще так багато розповісти один одному. Тому краще залишити їх самих.
Ну а як же колона?
А кому, власне, може завадити одинока колона? Зображена на ній брехня нагадуватиме людям про ті часи, коли цією країною правив великий брехун і достатньо було лише однісінької майстерно виконаної пісні, щоб руїною стало все його королівство.
Щоб даремно кров не проливати, краще матч унічию зіграти
Нашу оповідь буде вичерпано, коли ви дізнаєтеся, що написано в тих аркушах, які я забув у кишені, поспішаючи докінчити попередній розділ. Це останні аркуші з нотатками, які я зробив того дня, коли Джельсоміно розповів мені про свої пригоди в Країні брехунів. Отож, перечитавши їх, я помітив, що про дальшу долю Джакомоне нічого не відомо. Тому я не можу вам сказати, чи став він порядною людиною, чи піратські ноги знову вивели його на кривий шлях.
На другому аркуші записано, що хоча Джельсоміно й тішився тим, що йому вдалося зробити в Країні брехунів, проте щоразу, проходячи головним майданом, він почував себе кепсько, ніби людина, якій у черевику почав муляти камінець.
«Чи треба було руйнувати дощенту королівський палац,– докоряв собі Джельсоміно. – Джакомоне все одно втік би, навіть коли б я повибивав тільки шибки. І тоді досить було б покликати скляра – і він усьому дав би лад».