Тремтячи як осиковий листок, з серцем, що вистрибувало з грудей від страху й слабкості, Пітер втік від них, пірнувши під автомобіль біля тротуару, де його не могли дістати.
Це був лише тимчасовий притулок від дощу та переслідування — і то невдалий, бо вода потоками лилася в жолоби. А наступної миті просто над головою Пітера пролунали найстрашніші, найголосніші й найоглушливіші вибухи разом з брязкотом металу і зойком сирени. Гаряче мастило та бензин крапали на Пітера, який онімів від жаху та звукового шоку. Зібравшись із силами, які взялися невідомо звідки, він знову рвонув вперед і якраз вчасно, бо автомобіль саме зрушив з місця.
Від паніки у нього відкрилося друге дихання, бо він біг, і біг, і біг, діставшись до темніших і більш покручених вулиць, де було менше колісного транспорту, що міг його розчавити, і менше людей на тротуарах, які могли його побити.
А потім він дістався до біднішого району, де вулиці були бруднішими, і жахливі запахи, що підіймалися з канав, упереміш з ароматами кави й чаю із зачинених крамниць вдарили йому в ніздрі, і Пітера занудило. І ніде не знаходилося йому притулку, дружнього людського голосу чи простягнутої на допомогу руки.
До його мук тепер додався ще й голод, холод і розуміння того, що його сили невдовзі вичерпаються. Але Пітер так боявся зупинитися й зустрітися з новими небезпеками, що волів бігти, доки не впаде. А коли він впаде, то лежатиме, аж поки не помре.
Він біг. Зупинився. Рушив знову. Хитався, але продовжував бігти. Йому здавалося, що очі зараз вилізуть із орбіт, груди вибухнуть, намагаючись хапнути повітря. Але щоразу, коли Пітер зупинявся, щось змушувало його продовжувати рух: стукіт дверей, крик, знамено, що розвіювалось в повітрі, незнайомий звук ранив його чутливі вуха, наступали темні страшні силуети довколишніх будівель, поліцейський зблискував у своєму шоломі й дощовику, страхітливі вибухи музики долинали з верхніх поверхів, у нього кинули капустиною, що покотилася тротуаром, як відрізана голова, п’яний вийшов, похитуючись, із дверей бару, пляшка розбилася на друзки на тротуарі, сипанувши на нього склом.
Він старався, як міг, але біг дедалі повільніше, бо його долало виснаження.
Околиці знову змінилися, маленькі крамнички та освітлені вікна верхніх поверхів закінчилися, і Пітер зараз вступав у непривітну зону величезних чорних розкиданих будівель, стін без вікон, порожніх вулиць, заґратованих дверей, залізних воріт і довгих, мокрих, слизьких сталевих шпал, які, він знав, були залізничним полотном.
Жовті вуличні ліхтарі тьмяно освітлювали височенні стіни складів, доків[2] за ними і борти великих кораблів у Затоці, бо саме в цю частину Лондона біля Темзи Пітер потрапив, тікаючи у паніці.
І там, щойно відчувши, що не зможе більше ступити й кроку, у світлі вуличних ліхтарів він побачив будівлю з трохи прочиненими дверима і прослизнув досередини.
Це був велетенський склад, завалений мішками з зерном, від яких линув теплий, затишний, солодкий запах. На підлозі лежала солома та сухі мішки, набиті нею.
За допомогою своїх гострих закручених кігтів Пітер заліз на купу мішків. Груба мішковина так приємно торкалася його вимоклого хутра й шкіри. Якщо обіпертися спиною об ще один мішок, то майже тепло. Його кінцівки тремтіли від слабкості, він ліг і заплющив очі.
У цю мить неподалік від нього пролунав голос:
— Вторгнення, га? Ну гаразд, хлопче. Геть. Забирайся. Швидко! Геть!
Це був не людський голос. Пітер добре його розумів. Він розплющив очі. Хоч у складі не було освітлення, він зрозумів, що може добре бачити за допомогою світла вуличного ліхтаря.
Говорив великий рудий кіт з довгим, худорлявим, витягнутим тілом, великою головою, квадратною, як у тигра, й огидним глибоким шрамом, що проходив прямо через ніс.
Пітер сказав:
— Будь ласка, я не можу. Дозвольте мені залишитися тут. Я так втомився…
Кіт подивився на нього суворими жовтими очима і прогарчав:
— Ти мене чув, приятелю. Мені не подобається твоя мармиза. Забирайся!
— Але я нічого не чіпатиму, — далі заперечував Пітер. — Усе, чого я хочу, це трохи відпочити й обсохнути. Чесно, я нічого не торкатимусь.
— Ти нічого не торкатимешся, — передражнив його рудий кіт. — Це так мило. Закладаюся, ти не торкатимешся нічого. Я тут працюю, синку. Ми не пускаємо сюди чужинців. Тепер забирайся, доки я тебе не викинув.
— Я не піду, — сказав Пітер; раптом дала про себе знати його вперта вдача.
— О, ти не підеш, не підеш? — тихо просичав рудий. Потім на очах у Пітера він почав роздуватися, немов хтось накачував його велосипедним насосом. Він збільшувався і збільшувався, аж доки не став такий опецькуватий, вигнутий, перекошений.