— Турботи… — здивовано повторив Пітер. — Але Дженні, ти не маєш…
— Пітере, — гукнула вона цього разу голосом, сповненим відчаю, — ти не знаєш, що я накоїла. Все це моя провина.
Пітер не розумів, навіть не здогадувався, що саме Дженні має на увазі, окрім того, що її щось непокоїло і вона йому про це не розповідала. Коли ж вона не захотіла більше нічого пояснювати, він подумав, що краще й самому промовчати, тож просто влаштувався зручніше на вузькому похилому шматку сталі й так і завмер там, тремтячи від холоду.
Приблизно за годину дощ припинився, повіяв вітер, і туман навколо Пітера, пронизаний жовтими променями сонця, почав закручуватися у вихори й рідіти, краятися на шматки, майже дозволяючи йому щось побачити, а потім знову закриваючи огляд. Потім над головою з’явилося блакитне небо, останні клапті туману розвіялися, і Пітер зміг побачити все. Дженні не помилилась. Вони сиділи на баштах підвісного мосту на вулиці Кларка.
І справді вони залізли дуже високо, майже на саму верхівку. Дженні на кілька ярдів нижче за нього розтягнулася на одному з висхідних прогонів сусідньої башти, паралельної тій, на якій сидів Пітер. Під ними, мов на мапі, розкинулося все Ґлазґо, перев’язане сірою стрічкою річки Клайд та позначене огидними латками Центрального вокзалу та станції Сент-Еноха, з яких, немов спагеті з пакета, витиналися лінії залізничних полотен.
Тут, подумав Пітер, ідеальний пункт для огляду цього великого сірого міста з висоти пташиного польоту, або, якщо говорити більш сучасною мовою, з висоти польоту аероплана. На схід лежав приємний для ока смарагдовий самоцвіт парку Ґлазґо Ґрін, на захід розширювалася річка до корабелень і доків, між якими він міг навіть розрізнити пошарпані, але такі милі обриси «Графині Ґрінок». Пітер помітив, що чорний дим валить із її тонкої труби, а це означало, що «Графиня» готова вирушати. Перед його очима немов розкинулася сторінка географічної книги. Ось сині гори й озера в тумані півночі, і він був певен, що може бачити, як поміж ними здіймається знаменитий Бен Ломонд.[18]
На свій подив, Пітер зрозумів, що висота не викликає в нього тремтіння чи страху, і він може насолоджуватися краєвидом, доки не намагається рухатися. Коли ж кіт поворушився й спробував спуститися хоча б на рівень Дженні, то зрозумів, що має з цим певні труднощі. Він зрозумів, що не може ні піднятися нагору, ні спуститися вниз.
Пітер гукнув своїй подрузі:
— Дженні, зі мною все гаразд. Але як ми звідси спустимося? Я певен, що собаки вже пішли. Якщо ти підеш першою, я спробую піти за тобою.
Він сподівався, що, можливо, якщо побачить, як це робить Дженні, то зможе зібратися з духом чи наслідувати їй, як і в багатьох інших речах.
До того, як Дженні відповіла, минув якийсь час, і протягом цієї мовчанки він бачив, як вона дивиться на нього з глибоким відчаєм в погляді. Зрештою вона гукнула:
— Пітере, мені шкода, але я не можу. Іноді з котами таке трапляється. Ми залазимо на висоту й не можемо спуститися — навіть з дерев чи телеграфних стовпів, де можна зачепитися кігтями. Що вже говорити про цей жахливий слизький метал! Я просто не можу цього уявити. Це так жахливо. Не зважай на мене, Пітере. Намагайся спуститися.
— Я не кинув би тебе, навіть якби міг це зробити, Дженні, — відповів Пітер, — але я не можу. Я розумію, що ти маєш на увазі. Зі мною те саме. Я не можу поворухнутися й на дюйм. Що тепер з нами буде?
Дженні похмуро подивилася на нього й відвела очі:
— Ми застрягли. Ми залишимося тут, доки помремо з голоду або упадемо і розіб’ємося на шматки. O, я й хотіла б померти, я така непутяща. Я не переймаюся за себе, але лишень подумаю, як занапастила тебе, мій бідолашний Пітере…
Пітера занепокоїла не так та небезпечна ситуація, у якій вони опинилися, як сама Дженні. Цілком очевидно, це була не та давня, хоробра, впевнена в собі кішка, з якою він познайомився, котра знаходила вихід із будь-якої складної ситуації і могла дати правильну відповідь на будь-яке питання. Очевидно, щось глибоко її непокоїло і позбавило сміливості та здатності міркувати й діяти в надзвичайних ситуаціях. Пітер навіть уявити не міг, що це могло бути, але оскільки так уже сталося, він відчув, що має перейняти керівництво на себе й спробувати принаймні хоч підтримати її, як вона часто підтримувала його.
Він сказав:
— Та ну. Принаймні ми досі живі, а ще ми разом, і це найголовніше.
18
Бен Ломонд — досить легкодоступна гора для сходження в Шотландському нагір’ї, що зробило її дуже популярною серед туристів.