Але коли він почав повзти під наметом, Лулу прошмигнула повз нього і відійшла на десять ярдів уперед, чекаючи, доки він звільниться від парусини.
— Господи, — бідкалась вона, — я чекаю на тебе цілу вічність. Думала, що ти вже ніколи не прийдеш. Ненавидиш дощ?
В останній фразі була певна логіка, бо коли вони вийшли з намету, Пітер зрозумів, що сьогодні сірий, неприємний день із ранковою мрякою.
Він відповів:
— Якщо чесно, то так. Я не люблю дощ. Моє хутро намокає і збивається грудками, а потім брудниться і…
— Шкода, — урвала його Лулу. — Я ЛЮБЛЮ дощ. Усі коти ненавидять воду, окрім мене… нас, я маю на увазі. Одного разу я пірнула в Темзу в Генлі.[22] Це трапилось на Свято Реґати, і всі аплодували. Дощ робить мої очі ще синішими. Ходімо, прогуляймося під дощем.
Вони залишили карнавал і Гіз і попрямували на північ через Гай-Ґейт до Лісу Королеви. Тут мряка змінилася на зливу, але Лулу, яка зазвичай рухалася стрибками й перебіжками, зараз немов насолоджувалася прогулянкою й ішла неквапливою ходою, кліпаючи очима, наче вона й справді сподівалася, що дощ зробить їх синішими. Пітер повністю змок, але чомусь біля Лулу це не здавалося таким жахливим. Якщо дощ справді зробить її очі синішими, воно того варте.
До раннього полудня дощ припинився, знову з’явилося сонце, але це ніяк не вплинуло на Лулу. Пітер та Лулу мусили йти далі і так проминули парк Фінсбарі й подалися далі на схід через район Клептон до Лейтонських боліт, де трохи погралися біля водогону перед тим, як знову рушити на північ, аж до району Еппінґ Форест, куди вони потрапили до сутінків. Якщо зважати на те, що це в межах Лондона, там виявилося просто неймовірно багато дерев і зелені.
Пітер уже втомився й зголоднів, але якось так складалося, що вони неодмінно мали кудись дійти чи щось негайно зробити щоразу, як він намірявся щось перехопити чи відпочити. Лулу ж справді захопилася тим, що потрапила в ліс, і пристрасно благала Пітера розділити її радість. Над їхніми головами висипали зірки й зійшов місяць, зараз уже майже повний і такий яскравий, що на нього було боляче дивитися.
Місячне світло, звісно, справило дивовижне враження на Лулу. Вона стрибала, танцювала, кричала, крутила сальто, залазила з одного боку дерева, а злазила з другого, не зупиняючись ні на мить, її кремове тіло зблискувало в сріблястому світлі. І що б вона не робила, Пітер змушений був робити це також. Вони ганялися одне за одним між деревами та кущами, доки Пітер подумав, що ось-ось впаде від утоми. І тут Лулу закричала:
— Зараз! Ми побіжимо по місячних променях. Лише я знаю, як це робиться. Повторюй за мною!
Звісно, ні по яких місячних променях Лулу не побігла, але щосили стрибала в напрямку місяця, відчайдушно перебираючи своїми маленькими лапками, і Пітеру здавалося, що вона справді біжить по променях, і він, затамувавши подих, намагався бігти за нею і наслідувати її. Зрештою вона, здається, втомилася й лягла, задихавшись біля підніжжя великого бука, та лише на мить, бо коли Пітер кинувся на дерн біля неї, готовий упасти і заснути мертвим сном, вона сказала:
— Місячне світло робить мене такою сентиментальною. Хочеш я заспіваю тобі сіамську пісню?
І не чекаючи від нього відповіді, вона заспівала своїм дивним хрипким голосом:
Лулу повторила це ще кілька разів, але її голос став сонним. Зрештою вона сказала:
— Отак! Завтра я навчу тебе цієї пісні. Зараз час спатоньки. Стережи мене, Пітере. Незнайомі місця змушують мене тривожитися уві сні. Хтось має наглядати за мною, доки я сплю. Хай це будеш ти.
Лулу лягла на бік і невдовзі з рівномірних рухів її боків стало зрозуміло, що вона заснула. Пітер дивився на неї і думав, що він ніколи не бачив, щоб хтось спав так граційно, і те, що вона довірила йому оберігати себе зворушило його до глибини душі. Хай що вийде з лісу: лев, тигр чи навіть слон, він захищатиме її. Заради цього він міг не спати.
На щастя, залишилося лише кілька годин місячної ночі, і невдовзі після того, як місяць закотився за дерева і сонце знову з’явилося на небі, Лулу прокинулася. Вона потягнулася, кліпнула і відкинула одну зі своїх лап, доки Пітер спостерігав за її чарівними рухами. Потім Лулу швидко сіла, немов несподівано щось згадала, і підозріло подивилася на Пітера, наче бачила його чи не вперше в житті. Вона навіть встала й обійшла його, уважно роздивляючись. Потім струснулася і запитала якимось дивним притлумленим голосом: