Несподiвано Трофиновський забув, чому вiн тут, а не поспiшає додому. В його пам'ятi раз по раз лунали рядки: «Мов луки, напiвзiгнутi дороги, машини вдалину розмiрене течуть…» «Десь я читав цi вiршi, — подумалось Трофиновському. — Мабуть, у журналi. А як там далi?.. „I вiн iде, упевнений, суворий, простий радянський воїн на посту…“ Та що це зi мною? Це ж мої вiршi! Я їх почав складати для мiлiцейської газети. Ну, що ж, цiлком пристойнi вiршi. Ось тiльки перший рядок не дуже… Чому — „мов луки“? Схил, правда… Тут краще: „Зi схилом напiвзiгнутi дороги…“
Вiн поглянув на годинника: „Чого це мене сюди занесло, коли треба на тролейбусну зупинку? Ну й гака накинув. От так довiршувався!“ I вiн звернув у провулок, не помiчаючи того, хто його переслiдує. Це була людина з напiввiдкритою валiзкою в руках, з якої висувався розтруб апарата…
„О, люди, люди, як трудно вам зрозумiти того, хто є не лише еталоном Норми, але й виразником ваших же сподiвань i надiй!“ Вам би тiльки мрiяти, а я здiйснюю i ризикую. Але замiсть подяки нерозумiння i злiсть. Хiба я стараюся не заради вас? Де ж той натовп, який, тамуючи подих, з надiєю i шаною не зводив би з мене i мого апарата очей? Де захопленi вигуки: „Слава, слава, слава найвидатнiшому з нас!“
Чую iнше, зовсiм iнше… Порушую закон? Чому? Профiлактичне лiкування не заборонено. Оцей слiдчий? Але я не перевищив норм самооборони. Я тiльки зробив так, щоб вiн хоча б тимчасово забув про мене. Адже нормально мислячий слiдчий не вийшов би на мiй слiд. Отже, цей був ненормальним, як i всi щасливчики. Бач. як рано став „з особливо важливих“, та ще й пiїт напiввизнаний! Ясна рiч — необхiдне профiлактичне лiкування, вiдтворення норми. Зрештою всi мають бути здоровi, нормальнi. Всi мають бути рiвнi — абсолютно рiвнi перед природою i суспiльством. Тодi суспiльство стане найбiльш тривким, а всi члени його — бiльш нiж будь-коли задоволенi життям, зокрема i вiн сам. Втямить це — подякує менi. Вождем має бути тiльки той, хто уособлює Норму».
— Павле Юхимовичу, пост номер один доповiдає: за минулу добу нiяких подiй.
— Звiдки ви дзвоните?
— Тут, на розi, автомат.
«Ага, це ж на моє прохання мiлiцiя поставила пости бiля квартири балерини i сестри канатохiдця! Як я мiг забути? I навiщо цi пости? Злочинець вже нiколи не поткнеться туди. Що це зi мною дiється?! Так можна шукати його до другого пришестя. Хибна вся лiнiя пошуку. Необхiдно iнше — обстежити коло знайомих канатохiдця, балерини, художника, виявити спiльних знайомих. Злочинця треба шукати серед них».
Трофиновський прийшов на нараду до заступника по карному розшуку — вже зiбралися спiвробiтники групи, з якою вiн зараз працював. У кутку, ближче до дверей, примостився лейтенант Синицин, небалакучий, з вилицюватим, майже безбровим обличчям i маленькими, притиснутими до голови вухами; бiля столу сидiли старшина Мовчан, з синiми, мов волошки, очима i оманливою зовнiшнiстю матусиного синочка та молодший лейтенант Ревуцький — енергiйний, чiпкий, наче складений з пружинок. Трофиновський вiдчув: всi чекають, що вiн скаже.
— Пости номер один i номер два треба зняти, — мовив Трофиновський. — Вони бiльше не потрiбнi.
Вiн помiтив, як знизав плечима молодший лейтенант, i спитав:
— У вас є заперечення?
— Рано знiмати пости, Павле Юхимовичу. Ми ще не до кiнця перевiрили вашу версiю. А в нiй щось було.
— З'явилася нова. Будемо шукати серед знайомих потерпiлих. Ось ви, до речi, перевiрте коло знайомих балерини Борисенко, а старшина Мовчан вiдвiдає цирк…
Всi здивовано перезирнулися. Трофиновський продовжував:
— Лейтенант Синицин перебере знайомих художника Степури…
Синицин вiдкинувся на спинку стiльця:
— Що це ви сьогоднi так офiцiйно до нас? Проштрафилися?
— Вибачте, товаришi…
Тепер уже вiн не мiг не помiтити здивування присутнiх. «Що це зi мною дiється? — подумав Трофиновський. — От i мама вчора казала…»
— Завдання всiм зрозумiле? — спитав вiн i, не чекаючи на вiдповiдь, наказав: — Виконуйте!
Папка зi справою про таємничий апарат та його власника почала швидко розбухати. Ранiше Трофиновського насторожило б таке везiння. Але зараз вiн лише стиха радiв, силкуючись не виказати своєї радостi перед начальством. Адже на складенiй ним схемi кiнцi деяких лiнiй майже зразу перетиналися.
По-перше, виявилось, що шляхи канатохiдця Вiктора Марчука, художника Степури та балерини Борисенко сходилися не раз. Саме заради «феї квiтiв», як називали Наталю Борисенко, Марчук перейшов з технiкуму електронiки до школи циркового мистецтва. Його повела тонка, мов павутинка, надiя. У той час Вiктору здавалося, що, ступивши на стезю мистецтва, вiн зможе наблизитись до своєї обраницi. Спочатку вiн пробував стати поетом, потiм — музикантом. Перебрав усi можливостi i вже занепав духом, дiйшовши висновку, що нiяким хистом не надiлений.