— Може, ви пригадали ще якiсь деталi…
— Он воно що… Скажiть вiдверто — моя вiдповiдь вас не задовольняє? Дуже шкода, але бiльше я нiчого не можу пригадати, слово честi. Надто вiн був якимось непримiтним… Такий собi звичайний сiрий горобець, котрий не вiдрiзняється вiд iнших сiрих пташок. Навiть не скуйовджений… Гладенька зачiска з акуратним продiлом… i, здається, все.
— Дякую, — мовив Трофиновський, пiдводячись i незграбно цiлуючи простягнуту руку балерини. Нiколи ранiше вiн не цiлував жiнкам руки, але ця зворушила його своєю беззахисною щирiстю, невгамовним бажанням подобатись.
— За що ж дякувати, якщо я нiчим вам не допомогла?
— Допомогли, та ще й як! — озвався слiдчий. Це не були просто ввiчливi слова. У вiдповiдях балерини крилося пiдтвердження його здогадки.
«Нi, вiн не був наївним. Вiн добре знав, що робить. Вiн тiльки не мiг передбачити всiх наслiдкiв. I деякi з них неодмiнно спробує виправити. Треба, щоб вiн якнайшвидше довiдався про них…»
Слiдчий зателефонував до редакцiї мiської газети знайомому журналiстовi, домовився про статтю i термiни її публiкацiї. Потiм поїхав до медiнституту.
Там його зустрiв давнiй приятель Кость Жилко. Колись вони разом кiнчали середню школу. Вiдтодi Кость встиг захистити кандидатську дисертацiю, стати одним з провiдних фiзiотерапевтiв. Побачивши Трофиновського, швидко пiшов йому назустрiч, картинно розкинувши руки:
— Вiтаю тебе, лiкарю недуг людських, — голосно промовив вiн, i двi дiвчини в бiлих халатах одразу ж озирнулися.
— Все блазнюєш, — тихо буркнув Трофиновський.
— Ого, хвороба протiкає серйознiше, нiж я гадав, — усмiхнувся Кость. — Мабуть, начальство квапить, а на твоїй дiлянцi заїло. Ну, гаразд, не бурчи, ходiмо до наших…
В квадратнiй бiлiй — дуже чистiй i дуже холоднiй — кiмнатi на них чекали чотири чоловiки, старшому з яких, як визначив Трофиновський, не виповнилося й тридцяти п'яти.
— Я передав їм нашу розмову, — сказав Кость, i двоє з чотирьох ствердно хитнули головою.
— Ми тут порадилися i дiйшли висновку, що йдеться про застосування промiння або хвиль, — озвався товстуватий, низенький молодик у черевиках на високих каблуках. — Але невiдомо, що це за прилад. Це мiг бути генератор повного поля, що дiє на психiку людини i через неї впливає на весь органiзм. Можливо, вiн дiяв безпосередньо на нервову систему, керував бiотоками. Не виключена й променева дiя на окремi дiлянки, i гiпноз, зрештою. Наприклад, гiпнотизер пiд час сеансу мiг примусити пацiєнта прийняти якийсь препарат i забути про це.
— Не схоже, — заперечив широкоплечий здоровань у модному триколiрному светрi. — Не могли всi потерпiлi пiддатися гiпнозу однаково.
— Зупинимося поки що на перших двох, — примирливо сказав третiй, вусатий i такий випещений, мовби регулярно купався в парному молоцi. Вiн спитав у Трофиновського: — Не з'ясували, скiльки часу продовжувався сеанс «лiкування» i як довго зберiгалися наслiдки його дiї?
— А ви певнi, що дiя була тимчасовою? — зацiкавився Трофиновський.
— Щоб вона була постiйною, треба вплинути на гени. Випромiнювання має бути досить сильним, до того ж — направленим. Вiдомi нам описи i габарити апарата при сучасному рiвнi технiки не дають пiдстав для подiбних припущень, — вiдповiв вусатий. Обачнiсть його вiдповiдi викликала у Трофиновського слабку посмiшку.
— Отже, вiн мiг передбачати, що дiя скоро закiнчиться, i спостерiгав за… — Здоровань дещо знiтився, i речення за нього закiнчив вусатий:
— …Пiддослiдним… якщо, звичайно, припустити, що вiн спецiалiст…
Слово «спецiалiст» в його вустах пролунало особливо вагомо i шанобливо…
Знову вона грає проти мене крапленими картами. Час би вже звикнути, але ж — нi. Прикро. В таких випадках легковiрнi кажуть: «Душа розтривожена». А я скажу: стан напруженостi. Збудженi дiлянки мозку передають сигнали по нервах, змiнюють режим роботи пiдшлункової залози, викликають спазми шлунку i сильне кислотовидiлення. I ось уже починається слабка роздратовуюча бiль, вона охоплює все бiльшi дiлянки — i психiка пригнiчена. Прямий зв'язок замикається зворотним у кiльце — i я починаю блукати в лабiринтi химер. Здається, що виходу звiдси взагалi нема.
О, менi знайомий цей стан. Нехай вони називають його, як завгодно, — я знаю справжню назву.
I все-таки я не вiдступлю. Я знову йду на вас, ваша величнiсть Природо! Скiльки б ви не товкли мене обличчям в багно, я пiдведуся i йтиму вперед, поки ви не знищите мене. Так, я не належу до щасливчикiв, до гераклiв i антеїв, я звичайна людина, середньостатистична одиниця, але я розпiзнав цiну тим дарункам, що служать тiльки вашим iнтересам. Адже вони — яблука розбрату. Подiляй i владарюй — це ваш принцип. Я зрозумiв, як i для чого з'являються щасливчики — так званi таланти i генiї.