— Послухай, Палмере, Лансінґ розповідає про якогось хлопця на прізвище Рорк. Ти як збираєшся голосувати, верхівка його схвалює чи ні?
— Я нічого не вирішуватиму, поки не дізнаюся, хто голосує за, а хто проти.
— Лансінґ каже… хоча з іншого боку, Торп…
— Телбот ставить розкішний готель на П'ятій авеню, на перехресті із Шістдесятою авеню — і він запросив Франкона і Кітінґа.
— Гарперус ставить на цього молодика — Ґордона Прескотта.
— Послухай, Бетсі каже, що ми збожеволіли.
— Мені не подобається Роркове обличчя — він не схожий на людину, з якою можна дійти спільної мови.
— Я знаю, я це відчуваю, Рорк — не той, хто нам потрібен. Він — не належить до нормальних людей.
— А якою має бути нормальна людина?
— Іди під три чорти, ти чудово знаєш, що я маю на увазі: нормальність.
— Томпсон каже, місіс Прітчетт стверджує, що вона цілком упевнена, бо місіс Мейсі сказала їй, що…
— Гаразд, хлопці, мені начхати, хто що каже, я маю власну думку, і я тут, щоб сказати вам те, що думаю сам: цей Рорк — нікуди не годиться. Мені не подобається будинок Енрайта.
— Чому?
— Я не знаю чому. Просто не подобається — і край. Чи я не маю права на власну думку?
Битва тривала чимало тижнів. Кожен сказав своє слово, крім Рорка. Лансінґ порадив йому:
— Усе нормально. Не виступай. Не роби нічого. Дозволь усе сказати мені. Ти нічого не можеш зробити. Стикаючись із суспільством, людина, яка найвідданіше працює, людина, яка робить найбільше і найбільше віддає, має казати найменше. Вважають за очевидне, що вона не має голосу, й аргументи, що вона може їх запропонувати, наперед відкидають як суб'єктивні — важливі не слова, а той, хто їх промовляє. Значно легше судити про людину, ніж про ідею. Хоча як із біса можна судити про людину, не розібравшись у тому, що в неї в голові — це не доступно для мого розуміння. Одначе саме так і буває. Знаєш, аргументи вимагають виваження. А вагу не роблять із пуху. Але пух — це саме те, з чого зіткано людську душу — ти знаєш, із матеріалу, що не має власної форми і не чинить опору, що його можна як завгодно скручувати в крендель. Ти міг би значно краще за мене пояснити їм, чому вони повинні найняти саме тебе. Але вони не слухатимуть тебе, зате послухають мене. Тому що я посередник. Найкоротша відстань між двома пунктами — це не пряма лінія, а посередник. І що більше посередників, то коротша відстань. Отака психологія кренделя.
— Чому ти так борешся за мене? — запитав Рорк.
— А чому ти хороший архітектор? Бо ти маєш певні стандарти хорошого, вони твої власні, і ти їх обстоюєш. Я хочу мати хороший готель, і в мене теж є певні стандарти хорошого, вони мої власні, а ти єдиний, хто може дати те, що мені потрібно. І борючись за тебе, я роблю — зі свого боку — саме те, що робиш ти, проектуючи будинок. Ти думаєш, чесніть є монополією митця? А що таке на твою думку чесність? Здатність протистояти спокусі витягнути годинника із сусідової кишені? Ні, все не так просто. Якби було так, я сказав би, що дев’яносто п’ять відсотків людства — чесні та порядні люди. Тільки, як ти це знаєш, вони не такі. Чесність — це вміння боротися за ідею. А це передбачає здатність думати. Мислення — це щось таке, чого не можна позичити чи закласти. І все ж, якби мене попросили обрати символ для людства, яким ми його знаємо, я не обрав би ані хреста, ані орла, ані лева, ані єдинорога. Я обрав би три позолочених кульки.[9]
І оскільки Рорк продовжував очікувально дивитися на нього, Лансінґ додав:
— Не переживай. Вони всі проти мене. Але я маю одну перевагу: вони не знають, чого хочуть, а я знаю.
Наприкінці липня Рорк підписав угоду на будівництво «Аквітанії».
Еллсворт Тухі сидів у своєму кабінеті, дивлячи на газету, розкладену на столі, на замітку, де йшлося про контракт на «Аквітанію». Він курив, тримаючи сигарету в кутику рота та підтримуючи її двома випрямленими пальцями; один палець постукував по цигарці, повільно, ритмічно, повагом.
Він почув рипіння дверей і, підвівши погляд, побачив Домінік, яка стояла, прихилившись до одвірка і склавши на грудях руки. Її обличчя було зацікавлене, не більше, проте цей вираз його занепокоїв.
— Моя люба, — сказав він, підводячись, — ти вперше завдала собі клопоту увійти до мого кабінету — вперше за чотири роки, що ми їх пропрацювали в одній будівлі. Це справжня подія.
Вона нічого не відповіла, лише лагідно всміхнулася, що ще дужче занепокоїло його. Тухі додав приємним голосом: