— Цей твій хлопець, Ґаю, цей молодик Кітінґ, стає нестерпним. Він грубий зі мною. Ти повинен його позбутися.
— Тепер ти бачиш, Луціусе, — сухо відповів Франкон, — чому я кажу, що тобі пора у відставку. Ти перевтомив свої нерви, і тобі починає ввижатися казна-що.
Потім почався конкурс на будівництво для «Космо-Слотник».
«Космо-Слотник Пікчерз» із Голлівуду, Каліфорнія, вирішила звести колосальну штаб-квартиру в Нью-Йорку — хмарочос із кінотеатром і 40-ка поверхами офісів. За рік до того було оголошено всесвітній конкурс на архітектора. Громадськості повідомляли, що компанія «Космо-Слотник» була не лише лідером у кіновиробництві, а й в усіх видах мистецтва, адже всі вони так чи так віддали данину кінематографу; архітектуру, величний, хоча й недооцінений вид естетики, «Космо-Слотник» був готовий сприймати за мистецтво.
Одночасно з останніми новинами про кастинг акторів на ролі у фільмі «Я візьму моряка» і зйомки «Дружин на продаж», з'явилися розповіді про Парфенон і Пантеон. Міс Саллі О'Дон сфотографували на східцях Реймського собору в купальному костюмі, а містер Пратт («Партнер») Перселл дав інтерв'ю, заявивши, що якби не був кіноактором, то став би майстерним будівельником. Дімплс Вільямс у своїй статті називала Ролстона Голкомба, Ґая Франкона і Ґордона Прескотта майбутнім американської архітектури, а в уявному інтерв'ю із сером Крістофером Реном[8] припускали, що б він сказав про кінематограф. У недільних додатках з'явилися фотографії старлеток «Космо-Слотник» у шортах і светриках, із рейсшинами і логарифмічними лінійками, які стояли перед креслярськими дошками з написами «будівля „Космо-Слотника“» на тлі величезного знака питання.
Конкурс був відкритим для архітекторів усіх країн; споруда мала коштувати десять мільйонів доларів і постати на Бродвеї; вона повинна була символізувати геніальність сучасних технологій і дух американського народу; її завчасно назвали «найкращою будівлею у світі». До журі входили містер Шуп, представник «Космо», містер Слотник, представник «Слотника», професор Пітеркін зі Стентонівського технологічного інституту, мер міста Нью-Йорк, Ролстон Голкомб, президент Гільдії архітекторів Америки, і Еллсворт Тухі.
— Ризикни, Пітере! — з ентузіазмом казав Кітінґу Франкон. — Спробуй. Вичав із себе все, на що ти здатен. Це твій зоряний шанс. Якщо ти переможеш, про тебе дізнаються в усьому світі. І ось що ми зробимо: ми викарбуємо твоє ім'я над входом, поруч із нашими. Якщо ми виграємо, ти дістанеш одну п'яту призу. А знаєш, що гран-прі — це 65 тисяч доларів.
— Геєр заперечуватиме, — обережно промовив Кітінґ.
— Нехай собі заперечує. Ось чому я це й роблю. Може, втямить нарешті, як слід порядно поводитися. І я… гаразд, ти знаєш, що я відчуваю, Пітере. Я вже думаю про тебе як про свого партнера. Я завинив тобі. Ти заслужив на це. А конкурс може стати вирішальним.
Кітінґ уп'яте переробляв свій проект. Він ненавидів його. Ненавидів кожну ще не народжену балку цієї споруди. Він працював, а його руки тремтіли.
Він не думав про креслення. Думав про решту учасників конкурсу, про людину, яка може перемогти і яку проголосять кращим за нього архітектором. Він думав, що зробить той інший, як той інший розв'яже проблему і перевершить його. Він повинен був перемогти ту людину — решта було байдуже; не було більше Пітера Кітінґа, була лише камера всмоктування, схожа на одну тропічну рослину, про яку він чув, рослину, яка всмоктує комаху в свій вакуум, висмоктує з неї всю рідину, підтримуючи в такий спосіб своє існування.
Коли ескізи було завершено, і вишукане, охайно вималюване зображення величної будівлі з білого мармуру вже лежало перед ним, він не відчув нічого, крім цілковитого розгублення. Будівля скидалася на ренесансний палац із гуми, витягнутий на сорок поверхів. Він обрав стиль доби Відродження, бо знав, що всі архітектурні журі люблять колони, а також пам'ятав, що членом журі є Ролстон Голкомб. Було добре… Повинно бути добре… Він не мав певності. Йому ні в кого було запитати.
Коли ці слова пролунали у нього в голові, накотилася хвиля сліпої люті. Він відчув її, перш ніж збагнув причину, хоча причину зрозумів майже миттєво: був дехто, в кого він міг запитати. Він не хотів думати про цю людину; він не піде до неї; гнів прилинув до його обличчя, і він відчув гарячий тиск під очима. Він знав, що піде.
Він змушував себе позбутися цієї думки. Нікуди він не збирається йти. Та коли закінчився робочий день, склав креслення в течку і вирушив до Роркового офісу.
8
Крістофер Рен (1632–1723) — англійський архітектор, автор проекту собору Святого Павла в Лондоні.