Вона піднесла лампу трохи вище.
Крізь коричневий лак століть на неї позирали гострі носи Ремкінів. Портрети — це ще одна річ, яку за звичкою і не замислюючись колекціонували.
На більшості з них були зображені чоловіки — незмінно в обладунках і завжди на коні. І всі вони, всі до єдиного, боролися із заклятими ворогами Анк-Морпорка.
Чим далі, тим сутужніше з цим були справи, і її дідусю, приміром, довелося вести експедицію через усю Якдивноляндію в пошуках заклятих ворогів, але поки він туди зібрався, всі пересварились, і заклятих ворогів тепер було хоч греблю гати.
Раніше, звісно, було легше.
Полки Ремкіна воювали з ворогами міста по всіх рівнинах Сто, завдаючи героїчних утрат, доволі часто — воїнам ворожої армії[14].
Серед натурників також було кілька жінок, жодна з яких не тримала в руках нічого важчого за рукавичку чи ручного дракончика. В їхні обов’язки здебільшого входило змотувати бинти і чекати повернення своїх чоловіків із — як вона любила думати — рішучістю та стійкістю, а також надією, що ті самі чоловіки повернуться в якомога повнішій комплектації своїх частин.
Одначе суть полягала в тому, що вони ніколи про це не думали. Починалася війна, і вони на неї йшли. Якщо війни не було, вони її шукали. Вони навіть не вживали таких слів, як «обов’язок». Він був у них в крові.
Вона зітхнула. Цими днями було так важко, а леді Сибіл походила з класу, який не звик до труднощів, принаймні таких, які не могли би вирішитися простим криком на слугу. П’ять століть тому один із її пращурів відітнув під час битви голову хапонцю і приніс її додому на палі. І ніхто не став про нього гірше думати, бо всі знали, що б йому відрізали хапонці, якби спіймали. З цим усе було ясно. Ти воював з ними, вони — з тобою, всі знали правила, і якщо тобі стинали голову, ти, ясна річ, потім про це не плескав.
Звісно, зараз було краще. Але… складніше.
А ще, ясна річ, деякі з цих стародавніх чоловіків були відсутні місяцями, а то й роками, а жінка та сім’я були для них, як бібліотека, кінний двір і Джонсонова Підривна Пагода. Вони були, і про них особливо не замислювались. Принаймні Сем був удома щодня.
Ну, майже щодня. Але точно щоночі.
Ну… більшість ночей, це вже напевне.
Принаймні в них були спільні трапези.
Ну, більшість трапез.
Ну, принаймні вони починали більшість трапез.
Ну, принаймні вона знала, що він завжди десь неподалік, десь там, де він брав на себе надто багато і бігав надто швидко, а люди намагалися його вбити.
Загалом вона вважала, що їй ще дуже пощастило.
Ваймз витріщився на Моркву, що стояв навпроти його стола.
— То що ми маємо в результаті? — запитав він. — Чоловік, який, наскільки нам відомо, не стріляв у Принца, мертвий. Чоловік, який швидше за все стріляв… мертвий. Хтось невміло намагався підлаштувати все так, ніби хапонці заплатили Оссі. Гаразд, мені зрозумілі їхні мотиви. Фред називає це політикою. Вони наймають Сніжка, щоб той зробив усю брудну роботу, а він допомагає розбитися бідолашному тупому Оссі, і тоді Варта доводить, що хапонці заплатили Оссі, а це ще один привід для війни. А Сніжок просто змивається. Тільки хтось вирішує його проблему з лупою за нього.
— Після того, як він щось написав, сер, — нагадав Морква.
— А… ну так.
Ваймз глипнув на блокнот, вилучений з кімнати Сніжка. Він був абияк зшитий із нерівних клаптів паперу, які за безцінь продають гравери. Він його нюхнув.
— Пахне милом на кутиках, — сказав він.
— Це його новий шампунь, — уточнив Морква. — Він його вперше використав.
— Звідки ви знаєте?
— Ми перерили цілу купу пляшечок, сер.
— Гм-м. На корінці, де зшиті сторінки, наче свіжа кров…
— Його, сер, — мовила Анґва.
Ваймз кивнув. Ніколи не сперечайся з Анґвою про кров.
— Але на самих сторінках немає крові… — зауважив Ваймз. — Що є досить дивно. Обезголовлення — брудна справа. З людей зазвичай аж… цвиркає. Тож першу сторінку…
— …вирвали, сер, — мовив Морква, вишкіряючись і киваючи головою. — Але це не найцікавіше, сер. Ану, чи ви здогадаєтеся, сер!
Ваймз глипнув на нього, я тоді підніс лампу ближче.
— Дуже слабкі сліди письма на першій сторінці… — пробубнів він. — Не можу розгледіти…
— Ми теж не можемо, сер. Нам відомо, що він писав олівцем, сер. Той лежав на столі.
14
Серед деяких військових стратегів побутує давня думка, що на війні головне — великі втрати. Неабияким бонусом буде, якщо ці втрати понесе ворожа армія. —