Однак Морква свято вірив, що особисте не має такої ваги. Ваймз, звісно ж, думав так само. Потрібно було лише сподіватися, що в критичний момент ти вчиниш правильно. Але було щось химерне в тому, що людина не просто в це вірила, а й жила цим переконанням. Це лякало, як зустріч із дуже бідним священником.
Звісно, потрібно було врахувати те, що якщо хтось схопив Анґву, то, швидше за все, рятувати треба не її. Втім…
Тільки богам було відомо, що би трапилося, якби він все покинув. Місто звихнулося на війні. Відбувалося щось грандіозне. В такі часи кожна клітинка його тіла підказувала йому, що командор Варти має Обов’язки…
Він затарабанив пальцями по столу. В такі часи важливо ухвалювати правильні рішення. Йому за це платили. Обов’язок…
Він повинен залишитися тут і робити все, що в його силах. Але… історія встелена кістками добрих чоловіків, які виконували погані накази в надії згладити наслідки. О, так, вони могли обрати ще гірші варіанти дій, але більшість із них почали з того, що виконували погані накази.
Його погляд блукав від Моркви до бісика-органайзера, а тоді падав на хиткі купи документів на столі.
До дупи це! Він мисливець на злодіїв! Він завжди був мисливцем на злодіїв! Чого гріха таїти?
— Та щоб мені добре було, якщо я дам Ахмеду втекти до Хапонії! — сказав він, вставши з крісла. — Швидкохідний корабель?
— Так, але у воді здавався доволі важким.
— То нам ще, може, вдасться його наздогнати, бо він не запливе надто далеко…
Кинувшись з-за стола, йому на мить здалося, що він — це дві людини. А все тому, що на якусь долю секунди він був двома людьми. Їх обидвох звали Семюел Ваймз.
Для історії вибір — це лише один із напрямків. Штани Часу розійшлися, і Ваймз хутко полетів однією зі штанин.
А десь в іншому місці Ваймз, який зробив інший вибір, почав провалюватись в інше майбутнє.
Вони одночасно кинулись до своїх органайзерів. За збігом найобурливіших чудних обставин, у цю долю секунди свого рішення кожен вхопив не той.
Іноді для лавини достатньо одної сніжинки. Іноді камінчику дозволено підглянути, що б трапилось, якби він відскочив у інший бік.
Чарівники Анк-Морпорка були непохитні щодо теми друкування. Тільки не тут, казали вони. Припустімо, казали вони, хтось надрукує підручник із магії, а потім перетасує друкарські форми і використає їх, скажімо, для кулінарної книги? Метал має пам’ять. Закляття — не якісь там слова. Вони існують ще в кількох вимірах. Ми би плавали в суфле, що розмовляють. Крім того, хтось може надрукувати тисячі тих клятих книжок, які потім потраплять в неправильні руки.
Гільдія граверів також була проти друкування. Гравійовані сторінки мають у собі щось чисте. Вони цілісні, невинні. Їхні члени робили дуже гарну роботу за дуже помірними цінами. А дозволяти якимось аматорам збивати докупи друкарські форми — це виявляти неповагу до слів, і нічого доброго з цього не вийде.
Єдина спроба встановити друкарський станок у Анк-Морпорку закінчилась таємничою пожежею і самогубством горопашного друкаря. Всі знали, що це самогубство, бо він залишив записку. А те, що вона була вигравіювана на головці шпильки — то вже так, незначна деталь.
І Патрицій був проти друкування, бо якби люди забагато знали, їм би це лише допікало.
Тож вони покладалися на метод «з вуст в уста», який чудово працював, бо вуста були так близько. Багато з них були прямо під носами членів Гільдії жебраків[19], яких громадяни загалом вважали порівняно надійними і добре поінформованими. Деяких із них дуже поважали за їхні огляди спортивних новин.
Лорд Іржавський замислено глянув на Приблуду Майкла, Буркотуна ІІ ступеня.
— А що потім сталося?
Приблуда Майкл почухав зап’ястя. Нещодавно йому дали вищий ступінь, бо він нарешті підхопив калічу, але цілком нешкідливу шкірну хворобу.
— Пан Морква був там близько двох хвилин, мій лорде. А тоді вони разом вибігли і…
— Хто вони? — запитав Іржавський. Він ледве стримувався, щоб і собі не почухати руку.
— Там були Морква, Ваймз і тойво ґном із зомбі, і всі решта, мій лорде. Вони побігли прямісько до пристані, мій лорде, і Ваймз уздрів капітана Дженкінса і сказав йому…
— Ах, капітане Дженкінс! Сьогодні ваш щасливий день!
Капітан відірвав погляд від мотузки, яку скручував. Нікому не подобається чути, що сьогодні їхній щасливий день. Таке не несе за собою нічого доброго. Коли вам хтось каже, що сьогодні ваш щасливий день, має статися щось погане.
19
Окрім у конкретному випадку Сідні Кособокого, якому міський бюджет виділяв два долари в день, щоб той носив на голові мішок. І не те, щоб він був якось особливо перекошений, просто всіх, хто його бачив, потім до кінця дня переслідувало бентежне відчуття, що вони ходять догори дриґом.