— Невже? — мовив він.
— Так, тому що вам випала чудова нагода допомогти армії!
— Справді?
— Нам потрібно позичити ваш човен, — мовив Ваймз.
— Відваліть!
— Вважатимемо, що це такий пікантний морський вислів, який означає «Так, звичайно», — припустив Ваймз. — Капітане Моркво?
— Сер.
— Ви зі Щебенем зазирніть за ту фальшиву перегородку в трюмі, — попросив Ваймз.
— Слухаюся, сер, — відповів Морква, простуючи до драбини.
— Немає в трюмі жодних фальшивих перегородок! — визвірився Дженкінс. — Я знаю закон, і ви не можете…
Позаду зачувся хрускіт дерева.
— Якщо це не хибна перегородка, тоді наш Морква пробив дірку в корпусі, — спокійно мовив Ваймз, дивлячись на капітана.
— Е…
— Я також знаю закон, — сказав Ваймз. Він витягнув меч. — Бачите це? — він запитав, піднявши меч. — Це військовий закон. А військовий закон — це меч. Не двосічний. У цього лише один гострий край, і він дивиться на вас. Щось знайшли, Моркво?
З-за трюму визирнув Морква. Він тримав у руці арбалет.
— Овва, — мовив Ваймз, — ця штуковина дуже схожа на «Гадюку» третього покоління фірми «Бурлі та Міцнорука», що вбиває людей, при цьому не завалюючи будинки.
— Тут купа ящиків всякого добра, — гукнув Морква.
— Нема такого закону… — почав було Дженкінс, але звучав так, ніби в його світу відпадає дно.
— Знаєте, я думаю, що закон, який виступає проти збуту зброї ворогу в час війни таки існує, — мовив Ваймз. — Звісно, його може і не існувати. Ось що я вам скажу, — додав він весело, — чом би нам усім не податися на площу Сатор? У цю пору там багато людей, страшенно схиблених на війні й готових підтримати наших хоробрих хлопців… Чом би нам не піти туди і не висловитися перед ними? Ви казали мені, що я повинен прислухатися до голосу народу. Дивно, чи не так… ви зустрічаєте поосібно людей, вони здаються вам достойними, у них є голова на плечах, а тоді вони збираються разом, і ви чуєте голос народу. Сердитий голос.
— Це самосуд!
— О, ні, це зовсім не так, — заперечив Ваймз. — Називайте це демократичною справедливістю.
— Одна людина, один камінь, — зголосився Щебінь.
У Дженкінса був вигляд людини, яка боїться, що з її дна от‑от випаде цілий світ. Він зиркнув на Ваймза, тоді на Моркву, але не знайшов у них підтримки.
— Звісно ж, нас нема чого боятися, — заспокоїв його Ваймз. — Однак по дорозі в тюремну камеру ви можете ненароком спіткнутися на східцях.
— До ваших камер не ведуть ніякі східці!
— Можемо організувати.
— Будь ласка, пане Дженкінс, — звернувся до нього Морква, добрий поліцейський.
— Я не… віз… зброю до… Хапонії, — повільно промовляв Дженкінс, ніби читаючи слова з якогось тільки йому помітного телесуфлера. — Я… насправді… віз її, щоб… пожертвувати…
— Ну? Ну? — підштовхував його Ваймз.
— …нашим… хоробрим хлопцям… — договорив Дженкінс.
— Чудово! — вигукнув Морква.
— То ж ви з радістю… — підштовхнув його Ваймз.
— Тож… я з радістю… позичу вам свій човен для воєнних потреб, — стікаючи потом, видавив із себе Дженкінс.
— Справжній патріот, — виголосив Ваймз.
Дженкінса скрутило.
— Хто вам сказав про хибну перегородку в трюмі? — зажадав він відповіді. — Ви просто припустили, так?
— Так, — відповів Ваймз.
— Ага! Я так і знав!
— Патріот, та ще й розумний, — похвалив Ваймз. — А тепер скажіть… як ви розганяєте цю штуковину?
Лорд Іржавський затарабанив пальцями по столу.
— Для чого йому той човен?
— Ненаю, мій лорде, — мовив Приблуда Майкл, чухаючи потилицю.
— Прокляття! Хтось їх ще бачив?
— О, там було небагато людей, мій лорде.
— Ну хоч щось.
— Лише я і Старий Тхір Рон, і Качур, Рінґо Брови, і Хосе Не Може Бути, і Сідні Кособокий і той негідник Шептунчик, і Свистун і ще кілька людей, мій лорде.
Іржавський відкинувся у кріслі, закривши блідою рукою лице. В Анк-Морпорку ніч, як і день, мала тисячу очей, а також п’ять сотень ротів і дев’ятсот дев’яносто дев’ять вух[20].
— Виходить, хапонці знають, — мовив він. — Загін військових Анк-Морпорка відчалив до Хапонії. Сили вторгнення.
— О, ну я би не назвав це… — втрутився лейтенант Шершеннь.
— Хапонці назвуть. Тим паче, з ними троль Щебінь, — мовив Іржавський.