Ваймз похитав головою. Вогник на кормі хапонського корабля ледь мигтів у пітьмі.
— Ми до них наближаємося? — запитав він.
Капітан Дженкінс кивнув.
— Може бути. Між нами пролягає багато моря.
— І весь зайвий вантаж полетів за борт?
— Так! Може, ви ще хочете, щоб я собі бороду зголив?
З трюму визирнуло обличчя Моркви.
— Всі вже повкладались на ніч, сер.
— Добре.
— Я теж приляжу на пару годинок, якщо ви не проти.
— Перепрошую, капітане?
— Перепочину, сер.
— Але… але… — Ваймз невиразно махнув на горизонт, що брався смерком, — ми тут переслідуємо вашу дівчину! Поміж іншого, — додав він.
— Саме так, сер.
— Тож ви хіба не… тобто, ви можете… ви хочете… капітане, ви збираєтесь трохи покуняти?
— Щоб мати ясну голову, коли ми їх наздоженемо. Так, сер. Якщо я всю ніч вдивлятимусь у горизонт і переживатиму, то, швидше за все, з мене буде мало користі, коли ми їх наздоженемо, сер.
У цьому був сенс. У цьому справді був сенс. Звісно, в цьому був сенс. Ваймзу той сенс аж очі сліпив. Морква взяв і все як слід обміркував.
— Ти зможеш заснути, чи не так? — сказав він слабо.
— О, так. Заради Анґви.
— А. Що ж… на добраніч тоді.
Морква знов зник у трюмі.
— Святі небеса, — вигукнув Дженкінс. — Він серйозно?
— Так, — відповів Ваймз.
— Тобто… ви би змогли отак завалитися спати, якби він мчався за кораблем з вашою леді на ньому?
Ваймз нічого не відповів.
Дженкінс хихикнув.
— Майте на увазі, якби там була леді Сибіл, ватерлінія була би нижче…
— Слідкуйте… за морем. Глядіть, не наткніться на клятих китів, — застеріг його Ваймз і попрямував у ніс корабля.
Морква, думав він. Не знав би його, то не повірив би…
— Вони сповільнюються, пане Ваймз! — гукнув Дженкінс.
— Що?
— Я сказав, що вони, схоже, сповільнюються!
— Добре.
— То що ви збираєтесь робити, коли ми їх наздоженемо?
— Е… — Ваймз про це якось і не задумувався. Але раптом пригадав одну поганеньку гравюру з книжки про піратів.
— Ми перелетимо до них із шаблями в зубах? — запропонував він.
— Справді? — здивувався Дженкінс. — Цікаво. Я вже давненько такого не бачив. А якщо точніше, тільки раз бачив.
— О, невже?
— Один хлопака підгледів цю ідею в книжці і перелетів прямо в такелаж чужого корабля з шаблею затиснутою, як ви кажете, в зубах.
— Так?
— Гаррі Наполовину, написали ми на його домовині.
— Ох.
— Не знаю, чи ви колись бачили зварене на м’яко яйце, після того як різонули по ньому нож…
— Ясно, я зрозумів. То що ви пропонуєте?
— Гаки. Гаки всьому голова. Закидаєш їх на корабель і просто тягнеш до себе.
— А у вас є ті гаки?
— О, так. Якраз сьогодні на них натикався.
— Добре. Тоді…
— Пригадую, — не зупиняючись, вів далі Дженкінс, — то було якраз, коли ваш сержант Щебінь скидав усе добро за борт і сказав: — Шо робити з цими крученими, гачкуватими штуками, сер? — і хтось, чиє ім’я ніяк не можу пригадати, сказав: — Це непотрібний баласт, скидай його в воду.
— Чому ви нічого не сказали?
— О, ну, якось не хотілося, — мовив Дженкінс. — Ви так гарно поралися.
— Не заривайтесь зі мною, капітане. Бо надіну кайдани.
— Ні, ви цього не зробите, і я скажу вам, чому. По-перше, тому що коли капітан Морква запитав: — Сер, що мені робити з цими кайданами? — ви сказали…
— Так, тепер слухай сю…
— …а по-друге, не думаю, що ви бодай щось тямите в кораблях, чорт забирай. Ми не надягаємо кайдани, ми в них заковуємо. Ви знаєте, як сточити грота-брас? Бо я не знаю. Тому що ці йо‑хо-хо дурниці — для салаг, якби ми хоч колись використовували такі слова, як салага. А ви знаєте різницю між штирбортом і бакбортом? Я не знаю. Ніколи не пив штирборт. Дядько б мене забрав!
— Хіба не «дідько б мене забрав?»
— У кожного свої дитячі травми, — капітан Дженкінс крутнув штурвал. — А ще цей вітер дуже сильний, і тільки ми з командою знаємо, за які мотузки потягнути, щоб ці великі квадратні брезентові штуки стали правильно. Якби за це взялися ваші люди, дуже скоро ви б дізналися, як далеко звідси земля.
— А як далеко?
— Біля тридцяти фатомів[21], зовсім мало.
Вогні були помітно ближче.
— Біп-біп-біп-дзинь!
— Чорт забирай, що тепер? — мовив Ваймз.