Я переступив поріг.
— Ти в Тангатопди бував?
— Ні, — відказав я, все ще думаючи про плач жінки.
— Не велика втрата. Нужденний кишлак. Але і йому спокою не дають, проклятущі.
— Басмачі?
— А то хто ж! — Зубов здивовано поглянув на мене. — Звісно, басмачі! Мов собачня, проклятущі, плодяться. Це курбаші Худайберди своїх джигітів наслав. Чув про такого?
— Ні, — відповів я.
— Цей нас іще попосмикає. Молодий, спритний, хитрий. І грамотний. Еге ж. У Бухарі вчився. До нього в руки краще не попадатися — батька рідного не пожаліє. Сам, кажуть, допитує, негідник.
Я згадав про жінку.
— А ви… Ви людей не катуєте?
— Хто це «ви»? — різко спитав Зубов.
— Ну, ми… тобто ДПУ…
— Отак і треба казати. — Зубов посміхнувся і, покрутивши вуса, прошив мене поглядом. — Виходить, ми катуємо людей?! Хто тобі сказав?
Ту ж мить за стіною знову залементувала жінка.
— А це?! — мовив я тремтячим голосом.
Зубов мовчки гупнув двічі кулаком у стіну. А тоді ще й гукнув:
— Саїдов! — І, поглянувши на мене, додав: — Зараз я тебе познайомлю з цим катом.
За хвилину двері розчинилися, і на порозі стан високий на зріст, сухорлявий чоловік.
— Слухаю.
— Джуро, кого це ти там… катуєш? — спитав Зубов усміхнувшись.
— Катую?! — вражено повторив Саїдов і, ткнувши себе в груди кулаком, перепитав: — Я?! Це мене катують. Мене!
— Невже? А ось хлопець… — Зубов підкрутив вуса і лукаво примружив очі, — звинувачує нас у тому, що ми знущаємося з людей.
Саїдов збагнув нарешті, про що йдеться, і, усміхнувшись, поглянув на мене.
— Не може бути.
— Слово честі. Обурився страшенно. До речі, познайомся з ним, Джуро. — Зубов обернувся до мене: — Як твоє ім'я, хлопче?
— Сабір, — проказав я, збентежений словами Зубова.
— Так-так, Сабір… Шукуров. Наш новий співробітник. Прибув за путівкою комсомолу.
— Добре, — мовив Джура, подавши мені руку.
— А це — Джура Саїдов, — відрекомендував Зубов. — Гроза басмачів і взагалі всякої контри. Одну тільки ваду має: надто м'яке серце в нього.
Я не зрозумів останніх слів Зубова, проте усміхнувся.
— Тепер разом працюватимете, візьмеш його до себе, Джуро. — Той кивнув головою, і Зубов додав: — Домовились. Ну а що кажуть твої артистки?
— Знову цей Худайберди. Влаштував гулянку, а тоді усіх їх віддав на потіху своїм зарізякам. А з Уктам-яллачі[7] сам зволив розважатися. Плаче її небога. Вона, бідолашна, виявляється, була заручена.
— Звідки вона?
— З Бештерака.
— Що збираєшся робити?
— А що тут можна робити? — знизав плечима Джура. — Пообіцяв, що повернемо добро. У них усі брязкальця та дармовисики позабирали.
— Мерзотники! — вилаявся Зубов. — Даси супроводжувачів, і нехай собі їдуть своєю дорогою.
— І я за це, та небога Уктам-яллачі відмовляється їхати додому. Кому, каже, я тепер така потрібна.
— Ану, ходімо до них.
Зубов підвівся.
— Шукуров!..
— Сабір, — поправив я, бо не звик, щоб мене називали на прізвище.
— Так-так, Сабір. Ти, Сабіре, теж ходи з нами. На власні очі побачиш, як більшовики провадять допит. І щоб більше про це розмов не було! А ще комсомол!
Я не знав, куди подітися з сорому.
— Ходімо, ходімо, — мовив Джура. — Краще один раз побачити, ніж десять разів почути.
Ми ввійшли до сусідньої кімнати, де сиділи шість чи сім жінок. Усі молоді, тільки одна — середнього віку. Вона обнімала за плечі заплакану дівчину. «Оце і є, мабуть, Уктам-яллачі, — подумав я, — а та, що поряд з нею, — її небога».
— Ну, Уктамхон, що будемо робити? — спитав Зубов.
Я не помилився. Старша з жінок, що пригортала дівчину, схопилася з місця.
— Сидіть, сидіть! — Зубов ступив ближче до Уктамхон.
— Що ж нам робити? Будемо їхати далі… Хай би її дідько вхопив, цю культбригаду!
— Авжеж, краще, якби нічого такого не сталося, — скрушно похитав головою Зубов. — Та що вже тепер журитися?!
— Оце ж і я кажу те саме, дорогий начальнику, — наче зраділа цим словам Уктам-яллачі. — Так воно вже судилося… А от Зумрад — важко. Це її перша поїздка. Насилу матір умовила, щоб відпустила дочку з нами…
Дівчина, що сиділа поряд, похнюпивши голову, знов почала хлипати.
— Облиш, сестричко, сльози не поможуть, — мовив Зубов. — А може в Ташкенті залишишся жити? Я листа напишу. Житимеш разом з такими ж молодими, як оце ти, дівчатами. І все забудеться.
— Авжеж! — відповіла за небогу Уктам-яллачі. — Я сама про це думала. Зумрадхон, дитинко моя, погоджуйся. Я твою матінку сама заспокою. А жених… У Ташкенті ми ще кращого знайдемо. Однаково ти його не любила.