Сяк-так підобідавши динею та чаєм з перепічкою, схожою скоріше на макуху, ми повернулися в ДПУ. Голоду я майже не вгамував, бо, крім цього обіду, що його й язик не повертався обідом назвати, — від раннього ранку нічого більше не їв.
Тільки в управлінні я спитав:
— А хто такий Ураз?
— Мій давній знайомець, — відповів Джура. — Розумний, відважний чоловік, але не на ту стежку став.
Як розповів Джура, Ураз раніше чабанував. Глядів у горах кінські табуни одного ташкентського бая. Коли в Туркестані було встановлено Радянську владу, бай, забравши своє майно, утік до Афганістану. Слідом за ним погнав табуни коней і Ураз. Та по дорозі до кордону зник. І не сам, а з табунами разом. Тільки не подумав, що він з тими табунами робитиме. Здати державі, бачиш, пожалів, а без цього, зрозуміла річ, яке в нього могло бути життя. От і злигався з басмачами.
— Чого ж ми не заарештували Натана? — здивувався я.
— Немає підстав для арешту, — відповів Джура.
— Та ви стільки про нього знаєте…
— Знаю, але сам не бачив.
— А чоботи?!
Я не знав, що думати від подиву. Адже головний обов'язок ДПУ — боротися проти всіх внутрішніх ворогів. Та ось він — попихач ворожий, чого ж його не хапають, чого зволікають, щоб він тим часом ще більше лиха накоїв?! Як це збагнути? А може, і Джура з ними заодно? Я аж здригнувся на цю думку. Та Джура урвав мої розмірковування.
— То правда, про чоботи я казав. Але ті чоботи були на Уразових ногах. Натан пошив — Ураз озув. А може, він украв їх у Натана? Уяви собі, що Натан саме так і сказав би, і нам нічого було б йому заперечити. А тим часом він нам дав дуже важливі відомості. Схопимо Ураза, багато чого з'ясується. Тоді й про Натана можна буде подумати. Ну то що, правильно я кажу чи ні?
Я знизав плечима: хтозна… Його аргументи були вагомі, а проте вони мене чомусь цілком не переконали. Та Джура не зважав на це і провадив далі:
— Тепер подумай ось про що… За віщо нам зараз арештовувати Натана? За зв'язок з басмачами? Тоді, виходить, ми повинні заарештувати в кишлаку всіх, до кого заходили басмачі?.. Тоді й співачок не треба було відпускати? Хто знає, може, й вони басмацькі вивідачки? Такої підозріливості ми не можемо собі дозволити. Натан — боягуз, він зробить усе, що ми скажемо, а скажуть басмачі — він і те зробить. Ти ж бо чув: п'ятеро дітлахів і жінка — шоста… — Джура всміхнувся. — Життя є життя. Заарештовувати шевця не можна. Треба зуміти використати його. Настане час, і він буде повністю з нами.
До кімнати ввійшов Зубов.
— Склади протокол тангатопдинської справи. Прокурор просить, — сказав він.
— Складемо… — відказав Джура, запрошуючи Зубова сісти. — Послухай, Костю, здається, Ураз спіймався…
— Невже?! — зрадів Зубов.
— Натан сказав. Завтра той має бути вдома.
— Молодець твій чоботар!
— А звісно, що молодець. Тільки тепер у нього душа в п'яти сховалася. Будеш на базарі, підбадьори його трохи.
— Це можна… — Зубов рушив до виходу, але на порозі спинився. — Хто піде з тобою?
Джура кивнув на мене.
— Шукуров? — Зубов потягся рукою до вуса.
— Сабір, — знову нагадав я.
— Так-так, Сабір, — потвердив Зубов. — Ну, гаразд. Тільки будь обережний. Це ж для нього уперше…
— Постараюсь, — мовив Джура.
Зубов вийшов. Я нетямився з радощів.
Того дня ми працювали до ночі. Складали протокол тангатопдинської справи. Джура диктував, а я записував. Згодом ми так і працювали. Щоправда, він і сам непогано писав, але чи то йому набридла писанина, чи, може, вважав, що мій почерк кращий, в усякому разі, відтоді упорядкування документації лягло на мої плечі.
А в Тангатопди ось що сталося: басмачі наскочили на кишлак уже смеркома. Усіх, хто був удома, зігнали на майдан посеред кишлаку і пов'язали. А щоб не закидали, що вони жорстокі й бездушні, повиносили з домівок матерям колиски-бешики з немовлятами. По тому знов пішли по оселях — забирали все, що в око впаде. Пограбоване добро нав'ючили на коней і поїхали, захопивши з собою двох дівчат та вісьмох хлопців. З худоби на весь кишлак нічого не лишили. Навіть чиюсь заслаблу корову, що не могла ходити, зарізали й тушу поклали на коней.
Звістка про цей напад надійшла в Алмалик вранці наступного дня. Джура і кілька міліціонерів негайно рушили в неблизьку дорогу і опівдні добулися до Тангатопди. Люди все ще сиділи на майдані, просто на землі прив'язані одне до одного. Від'їжджаючи з кишлаку, басмачі наказали: «Сидіть і не ворушіться!» І бідолашні люди сиділи, боячись поворухнутись. Аж тепер, побачивши міліцію, зняли галас, жінки вдарилися в плач, чоловіки заходилися розтинати пута, якими були пов'язані. З'ясувалося, що напад вчинили джигіти курбаші Худайберди.