— Маєш рацію. Хоча… — зам’явся Леміш. — Людей і так не вистачає. Сам бо знаєш, що не перестають набігати кримські чамбули[15]. А проти них теж треба когось тримати. Але для такого діла…
І Леміш ляснув по столу з такою силою, що з вулиці озирнулися на садок старости.
Та за мить Леміш спохмурнів.
— Слухай… а хто ж може тебе замінити? Я, Пилипе, без тебе мов без вух і очей!
— Є один, — відказав Швайка.
— Це ж хто?
— Мій джура Грицик.
— Наскільки я знаю, він ще пішки під стіл ходить…
— Та ні, під столом він уже не вміститься. Йому вже сімнадцяте літо пішло. Я теж у такому віці починав. І винахідливий не по літах. Пам’ятаєш, як він обвів довкруж пальця пана Кобильського?
Широкий усміх сплив на Лемешевому обличчі.
— А, цей… Тоді інша справа. Я гадаю…
Докінчити він не встиг. На вулиці затупотіло, гулко ляснула хвіртка і до саду увірвався пишно одягнений вершник. Зупинився перед Лемешем і урочисто мовив:
— Його ясновельможність хоче бачити за своїм столом вашу милість!
Леміш окинув його похмурим поглядом.
— А тебе що, не вчили вітатися?
Вершник знехотя схилив голову.
— Його ясновельможність хоче бачити за столом вашу милість…
Обличчя Леміша прорізала глибока зморшка.
— Гаразд. Передай його вельможності, що незабаром буду.
— Його ясновельможність хоче бачити вашу милість за столом негайно, — не змигнувши оком, сказав вершник, хитнув головою і наступної миті зник у густій куряві.
Леміш провів його спопеляючим поглядом і вилаявся.
— Здогадуюся, що та ясновельможність — пан Заремба, — сказав Швайка.
— Та він, він, хай йому нечистий! Лізуть на нашу шию, мов ті змії. І нічого йому не переч, бо ж, бач — цяця велика, має дарчу від самого великого князя литовського! Я перед ним, як порожнє місце, бо ж правую лише від імені воєводи київського.
— І багато за ним земель?
— Звідси — і аж до Сули.
Швайка свиснув.
— Ого! Мабуть, чимось прославився?
— Та де там прославився! Подавав сподні якомусь ляському магнатові, тоді представляв його інтереси у дворі великого князя литовського. Ссав їх, як хитре теля двох мамок. А їм що? Їм вигідно дарувати нічийні землі. Вдасться їх освоїти — добре. Знесуть голову такому ось Зарембі чи Кобильському — теж невелика втрата: завтра прийде ще якийсь дурень. — Леміш зітхнув. — Воно ніби й добре, погано тільки те, що ці Заремби й Кобильські поводяться так, ніби я їм не переяславський староста, а слуга.
Леміш лайнувся ще раз і наказав кільком слугам озброїтися і їхати за ним.
— Дожився, бач, — уже боюся сам-один їхати до того зуха, — поскаржився він. — Чого доброго, ще накаже в холодну кинути. Слухай, а ти не хотів би зі мною поїхати? Заодно й побачиш, що воно за одне.
— Дуже радо, брате старосто! — усміхнувся Швайка.
— От і добре…
Вони виїхали на вулицю в супроводі десятка козаків. А ще за хвилю звідкілясь, мов із-під землі, вигулькнуло ще кілька пишно вдягнутих вершників і подалися за ними.
Рука Швайки мимоволі потяглася до руків’я шаблі.
— А то хто такі? — запитав він.
— Не зважай, — сказав Леміш. — Клятий Заремба зумисне їх підсилає, аби мені терпець урвався. І тоді в нього буде прегарна нагода поскаржитися на мене великому князеві.
Швайка знову свиснув.
— Веселе життя, — сказав він. — То цей Заремба — що? — хоче поселитися в твоєму маєтку?
— Слава Богу, ні. Збирається звести палац десь біля річки Золотоношки. Подобається йому, як блищить там дно. Наче золото хтось розсипав… Ет, Пилипе, мабуть, треба знову тікати у плавні! — Леміш знуджено посміхнувся. — Як гадаєш, приймуть мене там?
— Тільки не здумай так чинити! — різко відказав Швайка. — Ти тут потрібен. На тебе вся надія.
— Та яка там надія! — буркнув Леміш. — Цей Заремба вже почувається єдиним паном. Три дні тому в Драбівцях та Житняках почистив усі комори. І трьох чоловік закатував на смерть за те, що спробували чинити опір. А он і він сам, катюга…
Пан Заремба розкинув своє шатро перед дібровою, під розлогим дубом. Десь тихо грали музики, з поштивим схилянням туди-сюди сновигала челядь, біля річки голі жовніри купали коней.
Сам Заремба сидів у позолоченім кріслі на невисокому пагорбі і вдивлявся за Трубіж — розглядав неозорі простори. Він так захопився тим спогляданням, що й не звернув уваги на Леміша та його людей, що зупинилися за десяток кроків від нього.