Та коли залишки татарської засідки вихопилися з лісу, — чамбул хоч і вихопив шаблі, проте з місця не зрушив. Битися з козаками там, де вони почувалися господарями, у татар бажання не було.
Серед полонених, що їх козаки захопили на початку сутички, був і Ахмет-ага.
— Старший — то добре, — задоволено потер руки Колотнеча, коли Швайка розповів йому, що то за один. — От ми від нього й дізнаємось, хто їх послав.
Проте Ахмет-ага розповідати не поспішав. Він лише по-звірячому блискав на козаків чорними розкосими очима і мовчав.
— Ні, з таким не домовишся, — розчаровано свиснув Колотнеча. — Може, його той… трохи притиснути?
— Навряд чи це поможе, — відказав Швайка, вколовшись об погляд полоненого. — Такі не піддаються.
— То що, так і помремо невігласами? — почав сердитися Колотнеча.
— Зачекай, — зупинив його Швайка. — Гей, ану покличте тих, хто минулого року вчився чаклувати разом з Івасиковими хлопцями! — наказав він найближчим вивідникам.
Незабаром зібралося десятків зо два козаків. Швайка показав їм на Ахмета-агу, котрий усе ще з-під лоба глипав навсібіч, і сказав:
— З вашою поміччю я спробую дізнатися, що в нього на думці. То повторюйте за мною, що я йому казатиму… тільки не кричіть, мов на сорочому весіллі, — попередив він.
— А ми гадали, що ти вмієш чаклувати, як Санько, — розчаровано мовив хтось з гурту.
— Якби вмів, до вас не звертався б, — відмахнувся Швайка і підійшов до полоненого впритул.
Той відсахнувся.
— Не бійся, — заспокоїв його Швайка по-татарськи. — З тобою буде все гаразд, зрозумів? Усе гаразд…
— З тобою все гаразд, — зашелестіло по-татарськи навкруги. І якби не напружені обличчя козаків, можна було й справді подумати, що в цьому лісі все гаразд і ніякої небезпеки не існує.
— Ти засинаєш, засинаєш, — вів далі Швайка. — Твоя голова хилиться на груди…
— Твоя голова хилиться на груди… — тихою луною покотилося по галявині.
І тут усі побачили, що Ахметова голова безсило схиляється на груди.
— Спи, — вів своєї Швайка. — Спи…
А коли Ахмет-ага з заплющеними очима опустився на траву, Швайка тихо й довірливо, наче товариша, запитав:
— То звідкіля ви будете?
— З Акермана[12], — кволо відказав сотник. — Але є й з Хаджибея[13].
— Як ви довідалися про урусів?
— Наші вивідники побачили їх, коли ті наближалися до Чорного лісу.
— А вам не страшно сваритися з урусами?
— Спочатку було страшнувато. Але капудан сказав, щоб ми не боялися, бо тепер за нами міць усієї Порти.
— А хто цей капудан?
— Він будує фортецю в Хаджибеї.
— А ви самі звідкіля взялися?
— Звідусіль. Мій улус ходив за Дністром, інші кочували по всьому степу. Але тепер хани кинули клич, щоб до нас, у буджацьку орду, переходили ті, хто понад усе ненавидить урусів з литвинами. Бо то наші найзапекліші вороги.
— А якщо уруси з литвинами теж підуть на вас?
Зверхня посмішка промайнула на обличчі Ахмета-аги.
— Побояться. Бо тепер за нами непереможна Порта. І ми разом з нею рознесемо усіх дунгизів на друзки.
— І багато людей з тої Порти у вас?
— В Акермані не знаю, а в Хаджибеї близько двох сотень.
— Кажуть, що турки будують над Дніпром фортецю. Це правда?
— Вони докінчують її. А починали люди Менглі-Гірея.
— Навіщо їм та фортеця?
— Проти уруських кайсаків. Менглі-Гірей боїться, що вони на своїх човнах можуть нападати на його Крим.
— Скільки зараз там турків, не відаєш?
— Кажуть, що самих яничарів до трьох сотень. А ще туди часто приходять галери з Порти…
— Он як…
Швайка скоса глянув на Колотнечу і несподівано для самого себе спитав:
— То це ти ходив узимку на черкасів, а потім перейшов Дніпро і приєднався до Менглі-Гірея, так?
Презирлива гримаса скособочила Ахметове обличчя.
— Так. Але відтепер ходитимемо окремо.
— Чому окремо?
— Бо кримчаки нам не указ. Тепер за нами міць Порти.
— Он як…
Швайка відчув, що сили його вичерпуються. Він був мокрий як хлющ. Та й по обличчях тих, хто йому допомагав, теж стікали струмки поту. Мимоволі пригадався Санько. Атож, Бог йому дав нелегкий дар…
Швайка обернувся до Колотнечі. У того був стривожений вигляд.
— Тепер тобі все зрозуміло?
— Майже все, — відказав Колотнеча. — Схоже, на нас чекають ще веселіші часи. То не знали, як дати раду з кримчаками, а тепер ще й ці буджаки…
— А ти боявся, що тобі роботи не буде, — похмуро посміхнувся Швайка.
— Але тепер, здається, її буде забагато, — зітхнув Колотнеча. — Та нічого, впораємось! — зненацька вигукнув він і підморгнув до козаків: — Чи не правда, хлоп’ята?!