— Багато їх, — зауважив багатійко, стрельнувши шалапутними очима по колу. — Чи не занадто багато?
— Нічого, Борихане, — гигикнув його товариш. — Переженемо до Криму усіх уруських дунгизів[4] — тоді й за цих візьмемося.
— Ага, недовго лишилося, — підтакнув третій і задивився на спутаних коней, що паслися неподалік. — О, а це чий коник? — запитав він. — Гей, хто тут його хазяїн?
Коник належав Шакирові, наймиршавішому з татарчуків. Проте той боявся навіть поворухнутись. Кримчаки — вони такі, ледь що — одразу за ножа хапаються. І нічого їм за це не буде.
— Нема хазяїна? — поцікавився третій. Та позаяк усі мовчали, він зробив висновок: — Отже, нічий. Ну, що ж, не пропадати добру…
Він зіслизнув з сідла і взяв у руки аркана. Двоє інших теж опинилися на землі. Їхні руки завмерли на руків’ях шабель, а вузькі очі чатували на кожен порух татарчуків. Шакир безпомічно озирнувся на товаришів. Проте всі мовчали. Тільки в Сартака сердито зблиснули очі.
— Слухайте, шановні, — сказав він. — Їхали б ви краще своєю дорогою далі.
— Що? — приклав долоню до вуха перший кримчак. — Здається, щось у кущах дзявкнуло. Цікаво, що б то воно таке могло бути?
— Еге ж, дуже цікаво, — підтакнув другий і кінцем нагая тицьнув на Шакира. — Чи не ти часом?
— Це я, — підвівся Сартак і заступив собою Шакира. Кримчаки мимоволі зробили крок назад, бо Сартак виявився чи не на голову вищий.
Розмови за іншими кострищами вщухли. Здається, назрівала сутичка.
Перший кримчак мигцем зиркнув на Борихана. Той підбадьорливо підморгнув йому і стало ясно, що цього разу кримчаки просто так не відступляться.
Перший кримчак знову повернувся до Сартака:
— Ти? — зневажливо пхикнув він і чвиркнув Сартакові під ноги. — Тобі що, життя обридло?
І він сповільна, чатуючи на кожен порух Сартака, рушив уперед. Його товариші намагалися зайти з боків. Сартак зачекав, коли вони підійдуть ближче, тоді схопив двох за комір і стукнув їх лобами. Потім штовхнув їх на третього з такою силою, що всі покотилися по землі.
Багатійко Борихан позадкував.
— Ну, що, вгомонилися? — поцікавився Сартак, закасуючи рукава свого засмальцьованого халата. — Чи, може, ще пограємось?
— Ти… — засичав перший. Він схопився на ноги і рвонув з-за пояса кривого ножа. — Ти, дунгиз, здійняв руку на нас? Ну, тримайся…
Сартак не поворухнувся. Тільки зловісна посмішка ковзнула по його закіптюженому обличчі.
— Ані руш! — попередив він. — Ще крок — і од вас лишиться мокре місце. Та й те ми загорнемо снігом…
Позаду тріснула галузка. Кримчаки стрімко озирнулися. Кілька здорованів наближалися до них від сусідніх гуртів і їхні обличчя не віщували кримцям нічого втішного.
Борихан поспіхом скочив на коня і подався в середину табору. За ним рушили його товариші.
— Ми ще зустрінемося, довгий, — почулося уже з напівсутінків.
— Я теж так гадаю, — кинув їм услід Сартак.
РЯТУЙСЯ, ХТО МОЖЕ!
За першою гарбою кримчаки зупинилися. Їхні лиця пашіли від сорому та люті.
— Ну, попадеться мені хтось із них на вузькій дорозі… — просичав перший.
— Я їх, собак, на капусту пошаткую! — аж нетямився другий.
— Облиште, — махнув рукою Борихан. — Вони теж ґав не ловитимуть. Ми краще вчинимо ось що…
Він розвернув коня і подався на пошуки свого тисяцького.
Тисяцький Реїз сидів у своєму шатрі і жував шмат вудженої конятини. Хилитнулася завіса, і він невдоволено озирнувся.
— Це я, дядьку Реїзе, — сказав Борихан. — Маю погані вісті. Ці собаки із самарського улусу так і напрошуються, щоб їм стяли голови. Один з наших пошпетив їх за довгий язик, то вони посунули на нього з ножами.
Тисяцький кивнув з таким виглядом, ніби для нього це не була дивина.
— Усі вони такі, — зітхнув він. — Тільки й чигають, щоб за литку вчепитися.
— Гадаю, дядьку, цього лишити так не можна…
— Звісно, не можна. Але ж не хапати їх зараз, щоб потім стерегти цілу ніч! Ні, краще візьмемо їх зранку.
— Тоді дозволь це зробити мені! — попрохав Борихан.
— Бери, — дозволив тисяцький і відбатував ще шмат.
Сартак провів кримчаків насмішкуватим поглядом, повернувся до чоловіків з сусідніх гуртів і сказав:
— Дякую вам, шановні. З мене бурдюк арака[5].
Проте ті навіть не посміхнулися. Один з них попередив:
— З вогнем граєшся, хлопче. Це ж небіж нашого тисяцького.
— Шкода, що ти попередив про це лише тепер, — з жалем відказав Сартак. — Бо він у мене й досі наслухав би джмелів…