З десяток глядачів кинулися у воду, аби допомогти Чорториєві. Але попри всі їхні намагання поставити човна належним чином, той увесь час падав набік, мов підстрелений птах.
— Тут до нього щось прив’язане! — нараз вигукнув один з рятувальників. — О, та це ж каміння, яке ми носили!
Чорторий ошелешено втупився у чарунковий мішок — той, що з лівого боку. У мішку було повно каміння. Чорторий гнівно зиркнув на трьох лежнів, що й досі не могли отямитись від пережитого, і сплюнув у їхній бік.
— Навіть жилку не можуть перерізати по-людськи, — кинув він.
— А як саме? — запитав один з козаків.
— Одночасно. А то ж одну жилку таки відрізали, а другу не встигли. І каміння з того боку так рвонуло човна, що він ледь не перекинувся.
З допомогою глядачів Чорторий відтяг човна за очерети, де йому ніхто не заважав. Там вони з Івасиком усілися біля ляди й почали обмінюватися думками про щойно пережите.
— І як воно тобі у нашому підводному човні? — запитав Івасик.
— Та для першого разу ніби й непогано, — відказав Чорторий. — Хоча, зізнаюся, я потерпав, чи витримають рукави.
— А я з самого початку знав, що витримають, — сказав Івасик.
Чорторий здивовано глянув на хлопця.
— Це ж чому?
— Бо їх робив ти.
— Е, одчепись! — відмахнувся Чорторий, хоча й видно було, що Івасикові слова його таки втішили. — А взагалі, друже, я вважаю, що наш човен таки може плавати під водою.
— От тільки погано, що він ледь не перекинувся, — зітхнув Івасик.
— Таки погано, — згодився Чорторий. — І не завадило б зробити якось так, щоб видно було, куди ми пливемо.
— Я теж так гадаю, — зненацька почулося з берега.
Івасик озирнувся. На березі сиділи Швайка з Саньком. З-за їхніх спин посміхався Демко Манюня.
— Нас до своєї компанії приймете? — поцікавився Швайка.
КРИМСЬКІ ПОШУКИ ХАСАНА
Що ближче до Перекопу, то більшу цікавість проявляли тамтешні чабани й табунники до тих, хто супроводжував Менгиза. Схоже, козаків тут ще не боялися.
З одним таким цікавим Грицик познайомився. Той виїхав з-за могили і завмер, здивовано кліпаючи вузькими безбровими очицями. Грицик відламав чималий шмат уже черствої перепічки, і татарин узяв хліб, наче якусь дивовижу. Вдячно схилився, проте їсти не став, а заховав за вилогу замащеного халата. Певно, беріг для дітей.
— Слухай, — довірливо, мов до старого друга, звернувся до нього Грицик. — У вас тут невільники часом не продаються?
Чабан здивовано поглянув на нього.
— Ні, шановний, — відказав він. — Ми люди бідні і нам невільники не по кишені.
— Шкода, — посмутнішав Грицик. — Бо ми купили б кілька чоловік. О, нам казали, ніби через ваші місця прогнали ясир з-під Сули?
— Це був не ясир, шановний, — поштиво заперечив чабан. — Це були наші боягузи. За те, що вони втекли під час битви, їх зв’язали, мов худобу, і погнали кудись у Крим. Казали, що частину мають доставити у Ґьозлів[14], а решту до Карасубазару[15].
— Ні, ваші боягузи нам не потрібні, — посміхнувся Грицик. — У нас і своїх достатньо.
Він пригостив чабана ще одним шматом перепічки, бо його відомості були того варті. Потому свиснув у повітрі нагайкою і кинувся доганяти своїх.
— Чого такий радісний? — поцікавився Менгиз, коли Грицик на повному скаку осмикнув коня біля його воза. — Якісь добрі новини почув?
— Та які в цій глушині можуть бути новини? — ухильно відказав Грицик. — То я просто так…
— Просто так… — Менгиз замріяно усміхнувся. — Ет, молодість, молодість…
Посол Менгиз почувався значно краще. Він навіть пробував сідати на коня. Правда, за кілька поприщ болісна гримаса спотворила його обличчя. і Грицик ледь не на руках доправив його до воза з м’яким духмяним сіном.
Вони подружилися, — як узагалі може подружитися простий нукер з вельможним агою. Менгиз дивувався з розуму та вправності молодого уруса, а коли довідався, що той знає Крим як свої п’ять пальців, — почав ставитися до нього ще приязніше. Годинами згадували вони смарагдове море, найкращі в світі виноградники, гори з кришталевими водоспадами і таким живлющим повітрям, що, вдихнувши його, мимоволі почуваєшся орлом. Та коли Грицик повідав, як одного разу зустрів Менглі-Гірея, обличчя Менгизове посуворішало. Мабуть, шановний ага не дуже любив свого повелителя. І Грицик вирішив цим скористатися.
— Шановний, — якось сказав він. — Ти випадково не брав участі у зимовому поході на Сулу?
— Не мав такого безчестя, — сухо відказав Менгиз.