Проте сьогодні військовий причал був порожній. Нізарбек мигцем поглянув на нього і повернув праворуч, до невисоких берегових скель, між якими ховався від зайвих очей особистий причал управителя. А от і вона, його улюблениця, — вигиниста, крутобока, з дивними квітами на різьблених облавках і позолоченим погруддям Змія на носі, з затишною каютою, де так приємно лоскоче спітніле тіло прохолодний морський вітерець…
Носії підбігли до нього, аби допомогти зійти з коня і на ношах перенести свого повелителя на улюблену яхту. Проте дістатися до неї так і не вдалося, бо цієї миті до Нізарбека долетів голос старшого охоронця воріт:
— Повелителю, зі стін дають знати, що наближається якийсь корабель…
Помахом руки Нізарбек наказав зупинитися і зволив спрямувати погляд у морську далечінь. Охоронець не збрехав: невдовзі на обрії з’явилися вітрила.
А ще за якийсь час можна було розгледіти і військовий корабель-галеру. Незабаром охоронець воріт сповістив, що належить вона славному капуданові Селіму-азі.
Зазвичай набурмосене обличчя управителя розпливлося у вдоволеній посмішці: сьогоднішній вечір він проведе не наодинці з собою. Ніколи ще Селім-ага не відмовлявся розділити з ним вечерю. А що вже до незвичайних історій, то тут мало хто зрівняється з цим старим пройдою.
— Коня, — звелів він.
Незабаром корабель увійшов у гавань. Нізарбек покліпав очима.
Зазвичай Селім-ага піклувався своїм судном, як найулюбленішою з дружин. За найдрібніший недогляд, за найменші сліди бруду він нещадно шмагав і доглядачів, і рабів. Звісно, після походів кудись до італійських берегів, чи й до самої Іспанії судно вкривалося бойовими шрамами. Проте всього за кілька днів воно знову мало такий ошатний вигляд, що йому могла позаздрити найохайніша з красунь.
Цей похід Селіма-аги геть не віщував нічого небезпечного — усього лише двотижнева мандрівка до нових земель поміж річками з дивними туземними назвами Дніпер та Дністер. Тож Селім-ага мав усі підстави для того, щоби повернутися на такій же чепурній галері, як і до відплиття.
Проте зараз красуню галеру було не впізнати. І найбільше дісталося вітрилам. Навіть звідсіля видно було на них страшні сліди підпалів та незграбні, нашвидкуруч накидані латки — ніби на судно напав якийсь тамтешній Змій з вогненною пащекою…
Нізарбек розвернув коня і коротким скоком подався до великого причалу.
— Подати коня капудану! — кинув він.
А коли з причалу до корабля пролягли сходи і капудан став на них, Нізарбек аж рота роззявив. Завжди усміхнено гордовите обличчя Селіма-аги тепер мало вигляд, як у побитого пса. Ще ніколи не бачив він у свого знайомця такої зігнутої постави і зсутулених плечей.
— Щось трапилось? — вихопилося у Нізарбека, коли капудан наблизився до нього.
Капудан через силу хитнув головою.
— Маю погану вість для візира, — сказав він. — Потрібен гінець.
І поки слуги підводили коня, Селім-ага коротко розповів, що варвари, звані уруськими кайсаками, несподіваним нападом захопили Азі-Кале[17]. І він, капудан Селім-ага, не міг прийти на поміч турецькому гарнізонові, бо, оскільки підходи до Азі-Кале ще не були розвідані, він кинув якір на рейді. А коли його вояки на човнах подалися на допомогу фортеці, уруська засада, що зачаїлася в тамтешніх очеретах, розстріляла їх майже впритул.
Тепер було вже не до прогулянки на яхті. І Нізарбек, і Селім-ага добре відали, яким страшним у гніві буває великий візир. А що невдача під Азі-Кале таки викличе у нього гнів, у цьому вони не сумнівалися.
Хвилі ліниво облизували смолені палі головного причалу. Повз нього неспішно, зрідка перегукуючись, походжали вартові. От-от має розвиднітися. А поки що на місто напливав з моря легкий серпанковий туман. У ньому то розчинялися, то знову з’являлися берегові скелі, мощена дорога до воріт, фортечні мури. А от на морі туман був зовсім інший — важкий і білий, наче розілляте молоко. Біля берега він трохи рідшав і тоді крізь біле клоччя проглядала чорна скаламучена вода.
Один з вартових зупинився біля причалу і поглянув туди, де крізь імлисту пелену прозирали неясні обриси військової галери, котра вчора увечері увійшла до Синопської бухти. Біля її обшивки плюскотіла вода, з палуби долинало могутнє хропіння моряків. А з отворів для весел несло важким духом — за ними задихалися без свіжого повітря невільники-веслярі. Усе було так звично, що вартовий знудьговано позіхнув і вже зібрався рушити далі, як зненацька в проміжках між пасмами туману вгледів на воді якийсь предмет. Він був схожий на діжку, з якої зсунулася накривка. Вартовий втупився в неї зацікавленим поглядом: точнісінько таку саму діжу він виловив місяць тому. Мабуть, скотилася з палуби якогось корабля. Діжа та була чи не на третину заповнена солоною рибою.