Проте корови ховатися на Жабиному острові не збиралися. Їм і тут було непогано. Старші вдавали, що ніяк не можуть відірватися від смачної паші, а молодші все поривалися погасати наввипередки з пастуховими кіньми.
- А, пся крев! - лаявся Куролуп улюбленою лай коюпана Кобильського. - Так ми і до татарського пришестя не впораємося. Ану, допоможемо цим ледарям!
Проте й челядникам було нелегко впоратися з чередою. Слуги пана Кобильського не стільки підганяли корів, скільки ухилялися від гострих Петрикових рогів. Але, врешті-решт, і Петрик зрозумів, до чого йдеться. Він вийшов у голови, тихо мукнув, і корови слухняно подалися за ним через гатку.
- Ну, тепер вже легше, - зазначив Куролуп і витер шапкою спітніле обличчя.
- Аби ж то, - заперечив дід Микола. Він притис долоню до лоба і став вдивлятися кудись у далечінь. - Здається, ці бусурмени вже тут…
І справді, через деякий час по той бік луків з’явилися вершники на вертких низькорослих коненятах. Було їх чоловік з двадцять.
- Ви куди? - ревнув Куролуп до жовнірів, що вже розвертали коней у протилежному від татарів напрямку. - До мене, пся крев!
Жовніри знехотя під’їхали до свого старшого.
Демко шепнув дідові Миколі, що заходився розбирати гатку:
- Тікайте, діду… Скажете в селі, що татари поруч.
- Та вони вже знають, - відказав дід Микола, уперіщив свого коня і зник в лісі.
А Демко рушив до жовнірського гурту. І якось так трапилося, що він знову опинився попереду.
Татари розсипалися широким півколом. Проте нападати не квапилися. Чи то побоювалися, чи то на щось чекали.
- Тримаймося! - підбадьорював жовнірів Куролуп. - Чом зирите на кущі? Не бачите, що й татари нас бояться?
Все ж про всяк випадок звелів челяді гуртуватися біля гатки. А тоді звернувся до Демка:
- Ти, хлопче, будеш попереду. А ми тебе підтримаємо з боків.
Татари поволі наближалися. З обох боків засвистіли стріли.
Один зі степняків вигукнув каліченою мовою:
- Здавайтеся! Хто здасться в полон, тому я, Мустафа-бек, подарую життя!
- Знаємо, як ви його даруєте, - крізь зуби пробурчав один з челядників, Варивон. - Аркан на шию - і гайда в Крим.
Демко з вдячністю позирнув на нього. Все ж таки, мабуть, хоробрі його нові товариші, дарма, що надто обережні. Ну й що з того, що вони опинилися за його, Демковою, спиною? Нічого дивного тут нема. Хто-хто, а вони вже знають, що коли він, Демко, розкрутить свою довбню, то навряд чи хто зуміє до нього підступитися. Може, навіть і своїх ненароком зачепити. Тож він, Демко, буде розмахувати довбнею, а нові друзі оборонятимуть його з боків і зі спини…
- Ану, хто з вас не боязкий? - гукнув Демко до татар і здійняв над головою свою важку зброю.
- О, гляньте! - гукнув хтось за Демковою спиною.
Ліворуч від них випірнуло з лісу ще десятків зо два татар. На якусь мить вони завмерли, тоді перегукнулися з нападниками Мустафи-бека - і з вереском кинулися на жовнірів пана Кобильського.
Позаду Демка хтось нажахано зойкнув, і за мить почувся стукіт копит. Демко озирнувся. Панські жовніри, нещадно періщачи коней, летіли один за одним через вузький перешийок. Першим, як годиться, був Куролуп.
Спробував Дурна Сила розвернути і свого коня, проте той лише сумно похитав головою і не зрушив з місця. А далі Демкові було вже не до коня. Татари оточили його з трьох боків. Проте наблизитися побоювалися - з таким посвистом злітала у повітря важка довбня. Один з нападників звів лука, проте Мустафа-бей люто гримнув на нього, і той закинув лук за спину.
Мустафі-бею цей ще безвусий богатир не потрібен був мертвим. Він потрібен був йому живий. За такого у невільницькій Кафі можна отримати не менше, ніж за п’ятьох звичайних бранців.
- Здавайся! - гукнув він до Демка.
Проте Демко чув лише посвист власної довбні. І бачив, що від того посвисту дибки ставали татарські коненята.
- Боїтеся, так? - гукав Демко. - Ану, хто перший!
Проте перших не було. Ніхто з татар не хотів накласти головою.
Замість того в повітря злетіло кілька арканів. Демко легко відмахнув довбнею перші три. Ще два обплелися навколо довбні. Смикнув їх Демко до себе - і два нападники вилетіли з сідел. Проте знову замахнутися Демко не встиг. Шостий аркан обвив його шию. Потемніло Дурній Силі в очах, і він гепнувся під ноги коневі. А той, як і раніше, стояв непорушно і не зводив сумовитого погляду з густих димів, що один за одним здіймалися уподовж Сули.
ЛЮДИНА З ДУПЛА
Хлопці закам’яніли. Вони знали і про нечисту силу, і про вовкулаків, але ніколи ще не чули, щоб верба заговорила людським голосом.