- Заспокойся, Барвінку, - поспішно мовив Швайка. - То я пожартував.
Вовк з докором поглянув на свого хазяїна, і, якби міг говорити, то, певно, сказав би: «Ну й дурні ж твої жарти, хазяїне!». Проте говорити Барвінок ще не навчився, то ж знову повернувся до кісток.
- Якби був хто з татар, то після свисту я навряд чи зміг би його зупинити, - пояснив Швайка. - Так що свистіти без потреби не радив би. А як ти, Мацику, здогадався, що він був поруч тебе?
- Я його побачив, - відказав Мацик. - Точніше, не його, а вогники, що відсвічувалися від очей. От і подумав: чим біс не жартує! Ет, мені б такого друга!
- Ну, таке треба заслужити, - ухилився Швайка від прямої відповіді.
- А де їх, таких учених, беруть? - поцікавився Перепічка.
Швайка примружив очі.
- Коли скажу, що біля вашого села - ти ж мені все одно не повіриш, - відказав він. - Чи не так?
Молоді воронівці зареготали. Цей Швайка, виявляється, неабиякий жартун! Хто ж бачив таких вовків у Воронівці? Ніхто. Мабуть, їх навчають десь у Переяславі чи навіть у самому Києві.
А Барвінок між тим наївся так, що на останню кістку вже й дивитися не міг. Він задоволено зітхнув, поклав велику голову на Швайчине коліно і заходився оглядати присутніх. Нарешті його погляд зупинився на Санькові. А той у свою чергу дивився на Барвінка і дивувався, як може подобатися звір, котрого хвилину тому боявся до смерті.
«Ти ж гарний вовк, - подумки звернувся Санько до Барвінка. - Ти сильний, прудкий і теж не любиш татар…»
Вовк насторожився. Якусь мить він пильно вдивлявся в Санькові очі. Тоді на знак згоди стукнув полінякою хвостом по землі. Скидалося на те, що він читає Санькові думки.
«Шкода, що ми з тобою не знайомі, - думав далі Санько. - А я хотів би, щоб у мене був такий друг…»
Зненацька Барвінок підвівся, підійшов до Санька і лизнув його в обличчя.
- Ти що? - здивувався Швайка. - На тебе, Барвінку, це не схоже. Чи ви знайомі?
- Та ні-і, - зніяковів Санько. - Я ото… подумав, який він гарний, і подумки сказав йому про це.
- Я теж сказав би, - зареготав Байлемів Василь. - Та тільки він чогось не підлизується до мене.
Швайка промовчав. Тільки якось по-особливому глянув на Санька. Так дивляться на те, що не вкладається у розум звичайної людини. Тоді швидко опустив очі і заходився розпалювати свою люльку. На Санька, здається, він більше не звертав уваги. Лише час від часу хлопець відчував на собі його хоч і миттєвий, проте чіпкий і насторожений погляд.
А за багаттям усе ще точилися розмови.
- От би знати, що то за сволота займається грабунками, - промовив Левко Заярний. - Ет, піймати б такого - зуби по всьому лугу розлетілися б!
І тут Санька ніби блискавкою вразило. Зуби!
- А я знаю, хто це був, - вихопилося в нього. - Тишкевич це був, от хто! Він служить у пана Кобильського.
Козаки вражено втупилися в хлопця.
- Звідкіля ти це знаєш? - запитав Байлем.
- Він зубом цвикав, - пояснив Санько, - коли маму до льоху ховав. І той, старший з тих, хто на вас напав, теж цвикав.
- А й справді! - вигукнув Грицик. - І голос у нього знайомий. А я, Саньку, все думав, коли ми ховалися: де я чув цей голос?
- Ану, розкажіть, що знаєте, - зажадав Швайка.
Коли хлопці замовкли, Байлем сповільна проказав:
- Так от чому хлопці щезали невідомо куди. Минулого літа михайлівських не дорахувалися. Позаминулого - двох драбівських не стало, одного з Мойсинців і з Ірклієва… Тепер усе зрозуміло. Вивідають, хто сам чи в малому гурті промишляв - і хапають за горлянку. А здобич човнами по Дніпру відвозять.
- А як вони дізнаються, хто сам, а хто у великому гурті промишляв? - поцікавився Перепічка.
- Якось дізнаються…
Швайка у цю розмову не встрягав. Він про щось замислився. І, схоже, думки його витали далеко від цього острова. Затим нібито знічев’я він дістав з кишені реп’яховий клубочок і видобув з нього тонку полотняну смужку. Тоді так само байдуже, ніби шматочок березової кори, розгорнув її і заходився роздивлятися якісь закарлючки. По тому кинув смужку у вогнище.
Ніхто з воронівців не звернув ніякої уваги на ці Швайкові дії. Вони придумували для Тишкевича найстрашніші кари - звісно, коли той потрапить їм до рук. Лише зіркі Грицикові очі стежили за кожним порухом Швайки. І коли смужка згоріла у вогнищі, Грицик нахилився до товаришевого вуха й прошепотів:
- А я знаю, чому Барвінок прибіг саме сюди. Він приніс Пилипові якусь звістку.
А Швайка все так само замислено дивився в багаття. Нарешті озвався:
- А в мене, хлопці, кепська новина для вас. Вчора татари побували під Воронівкою.
Навколо багаття запала глибока мовчанка. Що таке татарський напад - знали всі. І чим він закінчується - теж знали.