Спочатку хлопці поводилися насторожено. Навіть Грицикові було моторошно. Раніше він гадав, що треба стерегтися лише татар. А тепер, виявилося, і серед своїх є не кращі. Тож за кожним кущем йому ввижалася небезпека. Сплесне риба хвостом - і Грицик миттєво озирається в той бік. Прошарудить у кущах якесь звірятко - і йому ввижається, що до них підкрадається сам Тишкевич. Лише по доброму сніданку (з тих запасів, що їх залишили дорослі воронівці), Грицик трохи посміливішав.
- Слухай, Саньку, - сказав він. - А чого це ми з тобою тремтимо на кожен шурхіт?
- А я не тремчу, - відказав Санько і скосив очима на кущ, за котрим щось зашурхотіло.
- Та бачу, - ущипливо зауважив Грицик. - А я, знаєш, чого перестав боятися? Бо за Барвінком стежу. Коли була б якась небезпека - він би зразу насторожився. А так, бач, гасає, як твій Бровко навколо хати. А що це значить? А те, що нам тут боятися нема чого.
Після цих Грицикових слів острах дещо послабився. А коли хлопці добряче скупалися, то посміливішали настільки, що роздобули дві палиці й затіяли змагання на «мечах». І хоча зазвичай Грицик з таких двобоїв виходив переможцем, цього разу змагання закінчилися внічию. Бо варто було Грицикові притиснути Санька до берега, як у Барвінка загрозливо піднімалася верхня губа.
По обіді Грицик щез. А Санькові пригадалася мама. Як вона там? Мабуть, сумує за ним, виглядає з усіх-усюд…
- Оце сиджу та й думаю, як воно там у Воронівці, - стиха сказав Санько Барвінкові, що влігся поруч з ним. Барвінок поклав свою важку голову на лапи і споглядав на дніпрову заплаву. Кине швидкий погляд на Санька - і знову втупиться у безмежну грайливу просторінь. Лише по тому, як ворушилися його вуха, можна було здогадатися, що він уважно слухає свого нового товариша. - А знаєш, як гарно було б оце зараз нам з тобою опинитися у маминій хаті? Хоч і небагато ми живемо, а ти б у нас був ситий…
Барвінок вдячно постукав хвостом по землі. Він був не проти.
З очеретів випірнув Грицик… Він ніс плетений кошик, у якому шкреблися раки.
- Зараз ми їх зваримо, - сказав він. - Там, у курені, я бачив казанок.
- А коли хтось помітить дим? - засумнівався Санько.
- Та хто тут його помітить? - стояв на своєму Грицик.
- Татари. Або такі, як Тишкевич. А ми самі не оборонимося. Навіть з Барвінком.
Грицик замислився. Здається, Санькові слова його переконали, бо за хвилину він висипав раків назад у воду.
- Коли треба, знову наловлю, - сказав він. - Їх тут, Саньку, видимо-невидимо. Більше, ніж у нас у Портяній.
Грицик присів поруч з товаришем і повів далі:
- Гарно на острові, правда? Аж шкода, що ми тут недовго пробудемо.
- Чому ж недовго? Он Швайка сказав Байлемові, аби той прийняв нас до ватаги.
- А що ми тут робитимем? Хіба ловитимемо рибу чи на бобра будемо полювати. Ні, Саньку, я цього не хочу. Я хочу бути таким, як Швайка. Щоб мене татари боялися.
Санькові теж хотілося стати таким, як Швайка. Проте мало чого людині хочеться!
- Малі ми ще, - зітхнув він. - Нам би, Грицику, у Воронівці ще трохи побути. Аж поки станемо дорослими.
- Не повернуся я туди, - відрізав Грицик. - Навіть коли пан Кобильский заспокоїться, все одно не повернуся. Що мені там робити? Нікого не лишилося, і всі, кому не ліньки, дають по шиї…
- Тільки не моя мама, - заперечив Санько. - І з сусідів ніхто тебе й пальцем не торкнувся.
- А дід Кібчик? Так за вухо крутонув, що й досі пече. А тут ні його нема, ні пана Кобильського. Навіть татар не видно. Татарин сюди не добереться. Його комарі заїдять. Або втопиться в болоті. Татари, знаєш, як боліт бояться?
- А Тишкевич? - нагадав Санько.
- А що Тишкевич? - трохи охолов Грицик. - Коли що - можна сховатися. Він нас тут довіку не розшукає. А ще краще - побалакати з Швайкою чи Байлемом і спіймати його. Тут йому не Воронівка, ніхто перед ним схилятися не стане. Правда, Барвінку?