- Тепер нам жоден біс не страшний, - казав Володко Кривопичко, хизуючись на коневі перед дівчатами, колишніми бранками. - На такому коні тепер від мене жоден ординець не втече.
- Втекти, звісно, не втече, - пирхнув дід Кібчик, коли почув те Володкове похваляння. - Ти іншого бійся.
- Чого саме? - повернувся в його бік Володко.
- Щоб він тебе не наздогнав.
- Таке скажете! А це навіщо? - відказав Володко і змахнув у повітрі шаблею.
- І чого ви, діду, присікалися до хлопця? - озвалася з гурту якась чорнявка, що закоханими очима дивилася на Володка. - Йому ж козакувати, а не вам. Сиділи б уже на печі.
Дід Кібчик скинувся, наче йому подих забило.
- Це ти мені? - люто зашипів він. - Та я ж тобі… Я ж тут першим був!
- Ну то й що? - взялася руками в боки чорнявка. - Були першими, а тепер інші будуть ними. Правда ж, Володку?
Дід Кібчик глипнув на зніченого Володка, на розпашілу чорнявку, хотів було ще щось мовити, про те лише махнув рукою і подався подалі від дівочого гурту. Не козацьке то діло - вступати в суперечку з жінками. Лише сказав, та й то так, щоб дівчата не почули:
- Ет, і взялася ж трясця на нашу голову!
І ніхто з рядових козаків не помічав, як з кожним днем усе заклопотанішими ставали обличчя козацької старшини. Чекання майбутньої битви виявилося чи не страшнішим від самого бою. В голову лізло всяке. А що, коли Швайка вчасно не подасть вістки зі степу? А що, коли татари наваляться не найближчими улусами, а покличуть допомогу з самого Криму?
Тож не дивно, що дехто з старшини був за те, аби нишком розійтися по довколишніх плавнях. Поткнеться, мовляв, татарин сюди - і нікого не застане. Покрутиться й піде собі, не вік же йому комарів годувати. А як піде - тоді можна й знову зібратися…
Інші, серед них дід Кібчик і Вирвизуб з Остапом, були за те, щоб зустріти ординців оружно.
- Нас не так уже й мало, - гарячкував Вирвизуб. - Нас майже тисяча шабель.
- Отож бо й воно, - заперечували найобережніші. - А їх - десятки тисяч.
- Ну то й що? У степу один козак вартий десяти поганців. А в плавнях і двадцять з ним не впораються. Зате коли покажемо зайдам, де раки зимують - вся Україна на нас дивитиметься. От тільки готуватися треба, а не язиками молоти.
І Вирвизуб готувався. Майже цілими днями не випускав шаблю з рук - учив битися новобранців.
Проте небезпека чатувала на козаків з іншого боку. Надвечір третього дня, як бранці поселилися на острові, до Вирвизуба підійшов дід Кібчик і обурено почав:
- Ти бач, що воно робиться?
- А що, діду, - спитав Штефан і витер спітніле чоло.
- Я вже не кажу про дівок…
- А чим вони завинили, діду?
- Як чим? Порозпускали язики так, що доброму козакові й пройти повз них страшно. Та не про це мова. Я тебе питаю - де наші човни?
Вирвизуб поглянув у бік протоки, де від острова до очеретів і у зворотньому напрямку сновигали десятки човнів з козаками.
- Та он вони, діду, хіба не бачите?
- А чого вони плавають туди сюди, знаєш?
- Ну як же…- обережно почав Вирвизуб. - Вони ж таки гості в нас…
- От-от! Раніше як було? Припече - і без ніяких-сяких біжиш у кущі. А зараз - що? Добре, коли заздалегідь здогадаєшся взятися за весло. А якщо посеред протоки припече - що тоді?
- Невже з вами було таке, діду?
- То вже моя справа! - визвірився дід Кібчик. - І штани мої, а не твої. Я про інше кажу. Схоже, що не хазяї ми вже на цьому острові.
Вирвизуб посерйознішав.
- Ваша правда, діду. Розумієте, сьогодні зранку захотів я перевірити, як новачки тримають зброю. Тільки схрестили шаблі - аж тут тітка Мокрина біжить: «А чого це ви тут розходилися? Дітки ж іще сплять!» Подалися ми за лози, а там дівки вселенський вереск зчинили: бачте, їм купатися за кортіло. І знову ж таки - хлопців, особливо молодих, на любощі потягло. Цілу ніч солов’їв слухають, а вдень ходять, як сонні тетері.
- Е-хе-хе,- тільки й сказав дід Кібчик.
Усе ж вирішили трохи почекати, доки всі жінки не оклигають після полону.
А вони тим часом геть розперезалися. Зустрінуть, припустімо, козака в брудному одязі - та й починають гуртом його шпетити:
- А чом це ти такий задрипаний ходиш? Зрадів, що з дому втік?
Промовчить козак, гайне подалі. Не буде ж він пояснювати, що тільки-но повернувся зі степу, де півдня ховався в багнюці, чекаючи, коли проїде татарська сторожа!
Трохи згодом виявилося, що й козацька саламаха якась не така. Що не завадило б до неї додати ще й свіжини. А свіжину, як відомо, вполювати треба.