Кілька хвилин чути було лише шелест сторінок, що їх перегортав Сірано. Абат Гранже, котрий через поганий зір не міг розгледіти, яку книгу так захоплено читає його учень, нарешті порушив тишу:
— Що осягає в цьому неподобному місці вихованець колежу, коли інші в храмі моляться господу богу?
Сірано злякано оглянувся — позаду стовбичила висока фігура в сутані. І він одразу пізнав абата, Сушеного педанта, як з його гострого язика учні називали Гранже.
Савіньєн шанобливо схопився і скоромовкою випалив:
— Студіюю стародавню філософію, отче мій.
— І хто автор цієї книги?
— Демокріт, ваше преподобіє, — відповів Сірано, не схиливши голови, а мовби піднявши свого важкого носа.
— Демокріт? Хіба хтось із вихователів колежу змушував свою паству таке читати?
— Ні, ваше преподобіє. Я сам зацікавився цим філософом.
Абат Гранже не читав творів Демокріта, бо вочевидь знав, що погляди цього грека із Абдери не збігалися з поглядами Арістотеля, який жив після нього і вчення якого для католицької церкви схоласти використали як канонічне. І тому єлейним голосом запитав:
— Що ж ти, сину мій, засвоїв із цього псевдовчення язичника?
— Арістотель теж був язичником, отче, але його вчення благословляє свята церква.
— То чому ж ти читаєш не Арістотеля, а якогось Демокріта?
— Тому, що він надто переконливо показує, як побудований світ, із чого складаються всі існуючі тіла.
— З чого ж, сину мій, бог їх сотворив?
— З атомів, неподільних частинок, що рухаються в просторі і при з’єднанні утворюють тіла, а при розпаді викликають їх знищення.
— Чи не хочеш ти сказати, сину мій, що господь шостого дня сотворив не землю, зірки, тварин і людину, а лише неподільні частинки — атоми, а тіла і все суще вийшло потім саме по собі?
— Саме так, ваше преподобіє, ще дві тисячі літ тому стверджував грецький філософ.
— Нащо ж ти знайомишся з цією єрессю? Ми ж учили тебе знаходити відповіді на будь-які питання в енциклопедичному зведенні таких відповідей, складеному Альбертом Великим і його учнем та послідовником Фомою Аквінським не дві тисячі, а двісті років тому.
— Відповіді згаданого вами енциклопедичного зведення щодо будови тіл викликають сумнів.
— Зухвалі твої слова, юначе! Сумнів — перша виразка єретичної прокази, якою не повинен заразитися жоден вихованець колежу де Бове.
— Колеж учить пізнання, і я, як можу, ваше преподобіє, прагну його помножити.
— Рух неподільних частинок у просторі! — обурено вигукнув абат і враз єхидно запитав: — Що ж ти розумієш під простором, читаючи Демокріта?
— Я уявляю простір як порожнечу довкола. Гранже у відчаї схопився за голову:
— Яку порожнечу? Про що мовиш ти, немовля од єресі? Всім відомо, що світ складається із землі, води, повітря і вогню!
— Думаю, отче, якщо тіло складається з демокрітрвих атомів, а не із згаданих вами елементів, названих, до речі, теж греками в давнину, то й простір, або порожнеча, повинні складатися із своїх атомів, прозорих, якими вони стають, коли звичайні неподільні частинки поєднуються між собою, утворюючи шлюбні пари.
— Божевільний! Про які шлюби між неживими тілами ти базікаєш слідом за тим непутящим язичником?
— Обітницю безшлюбності дають лише святі отці, як оце ви, та ченці. Однак вона не стосується матеріальних частинок, що можуть вільно з’єднуватися одна з одною, не тільки утворюючи тіла, а й порожнечу, яка також є тіло.[2]
— Де ти міг прочитати в Фоми Аквінського такі богохульні уявлення про світ, створений всемогутнім творцем?
— Ніде, отче, тільки в Демокріта, котрий багато в чому не згоден з Арістотелем, навіть у згаданому вами язичестві.
— А твій Демокріт не був язичником?
— Який же з нього язичник, отче мій, якщо він дивився на грецькі божества, як на плід фантазії, і пояснював виникнення релігії забобонними враженнями, що викликалися в людини деякими явищами природи.
— Замовкни, вільнодумцю! Ти і про нашу святу релігію насмілишся висловлюватись так само?
— Це не мої слова, ваше преподобіє, а лише цитата. Ви завжди вчили нас правильно цитувати.
— Справа не в цитуванні, а в змісті безбожної, зазубреної тобою фрази, яку осмілилися вимовити твої уста.
— Я тільки показав, отче, що Демокріт не язичник. Що ж до вчення Арістотеля, яке ввійшло в догми нашої святої церкви, то той, хто обмежується ним, приречений зостатися в похмурому невіданні про суть світу і речей.
— Моє терпіння вичерпалося, блудний сину мороку, їдо, на наше нещастя, забрів у колеж де Бове, — спаленів абат Гранже. — Йди-но за мною, отроче Сірано, щоб прийняти заслужену кару.
Абат Гранже і Савіньєн Сірано де Бержерак, котрий тримав під пахвою старовинний фоліант у шкіряній оправі, по рипливій драбині спустилися з горища під склеписту стелю коридора.
Чекаючи грому з блискавками, що мали от-от упасти на нього, Сірано по-особливому сприйняв це знайоме місце, де проминули його останні роки з тих пір, як він ступив сюди дванадцятилітнім хлопчаком, котрий міг кинутися в вогонь і воду, але тремтів від одного лише імені абата Гранже.
Як же він змінився відтоді!
Не одразу зійшовся він з товаришами по колежу. Горбатий ніс Сірано з перших днів став об’єктом глузувань і знущань однолітків, котрим, як відомо, чуже бережливе ставлення до ближнього, а тим паче — милосердя.
Однак Савіньєн зумів постояти за себе, і не так кулаками, як гострим язиком та веселою вдачею. Він так зло висміював своїх кривдників, що ті не наважувалися більше глузувати. А жарти Сірано, що передавалися учнями з вуст у вуста, поступово зробили його улюбленцем багатьох, хоча й не бракувало тих, хто не вибачав йому дошкульності, щоправда, ними ж і викликаної.
Сірано не раз опинявся в карцері через свої влучні слова не тільки на адресу учнів, а й учителів. Він придумував їм прізвиська, які швидко підхоплювали його товариші. Так, услід за Сушеним педантом, ввійшли в ужиток: Цап у рясі, Святе барило, Змія в сутані та інші не менш в’їдливі клички.
Серед його оточення були і ябеди-донощики, які, аби вислужитися в очах колежського начальства, повідомляли вихователям, як їх називають позаочі вихованці і хто дав ті прізвиська. Абат Гранже залюбки позбувся б цього юного гострослова, якби той не був стипендіатом одної з прилеглих до Парижа єпархій завдяки клопотанню впливового єпископа. Отож-бо Савіньєна змушені були терпіти в колежі.
Попервах Сірано нудьгував за домівкою, хоча в нього з батьком склалися неприязні стосунки. Зате з теплотою і щирістю він згадував маму, а ще — свого першого учителя, сільського кюре, і, звичайно, друга дитинства Кола Льобре. Той не належав до дворянського стану і тому не зміг потрапити в колеж де Бове.
Та поступово товариші звикли до Савіньєна, вже не кепкували з його носа і визнали Сірано своїм верховодом, залюбки запам’ятовуючи створені ним в’їдливі віршики й епіграми. Під час їхніх спільних вилазок у Латинський квартал у супроводі вибраних самим абатом Гранже надійних студентів Сірано розмовляв із місцевою молоддю на вільні теми, співав пісень, читав сповнені юнацьких пристрастей свої вірші.
І познайомився з красунями! Прекрасними, створеними для сонетів і серенад, гордими і неприступними на перший погляд, таємничими і загадковими. Але він бачив і “веселих дівиць”, правда, здалеку, остерігаючись навіть підійти до них. Його сміливіші в цьому товариші потім відмолювали свою відвагу в церкві колежу…
Сірано довелося бути присутнім і на двох викликах на дуель. І він зачарувався благородною, романтичною процедурою, вишуканою, просякнутою отрутою, ввічливістю, шаленою рішучістю людей, які щойно обіймалися і раптом запалилися бажанням убити один одного через гостре слівце або допитливий погляд на подругу розлюченого ревнивця.
2