… Останнє слово він писав сам, не підпускаючи Штамера; досить, і так дуже багато помилок було допущено, дуже точпо він дотримувався його порад — не заперечувати очевидного, зосередивши своє ораторське вміння, аби довести, іцо не знав основних подробиць. І ні слова про Гітлера! Годі вигороджувати його, Штамер правильно говорив. Зрештою, я був заступником, то нехай судять про те, яким міг стати націонал-соціалізм, коли б саме я прийшов до влади. Я! Я! Я! Нехай глузують з цього найкоротшого слова, нехай! Немає нічого прекраснішого й конкретнішого, ніж «я»!
… Коли йому надали останнє слово, він заговорив (знову він бачив себе збоку, немов був режисером майбутнього фільму, і знову був задоволений собою) повагом, скульптурно виліплюючи кожну фразу:
— Як доказ того, що я повинен був знати і знав про все, що відбувалося, наводять той факт, що я був другою людиною в державі. Обвинувачення не наводить ніяких документальних матеріалів там, де я заперечую під присягою, що знав про щось або прагнув до виконання цього. Ми чули тут, що найтяжчі злочини були вчинено таємно. Мушу заявити, що я найсуворіше засуджував ці вбивства і що я досі не можу збагнути, за яких обставин їх здійснювали. Твердження пана Додда[50], що я наказав Гейдріху умертвити євреїв, не має жодного доказу. Немає також ніякого доказу, який би я дав або ж який був би підписаний за моїм наказом, про розстріл льотчиків противника… Мабуть, серед наших противників немає жодного керівного діяча, який упродовж останніх двадцяти п'яти років не виступав би і не писав подібного до того, що ставиться нам за вину. З усього, що відбувалося протягом чверті сторіччя — нарад, промов, законів, учинків, — обвинувачення робить висновок про послідовність, яка начебто була, нібито з самого початку все було заплановано якраз у такий спосіб. Це позбавлення будь-якої логіки обвинувачення колись виправить історія. Пан Джексон заявив, що не можна судити й карати держави і що відповідальність за дії цієї держави необхідно покласти на керівників. Але жодна держава ніколи — шляхом вручення ноти — не звертала уваги імперії на те, що діяльність у цій імперії в дусі націонал-соціалізму зазнає судового переслідування. Якщо зараз окремих осіб, насамперед нас, керівників, притягають до відповідальності і хочуть засудити — хай буде так! Але не можна судити націю. Німці довіряли фюрерові і при його тоталітарному способі правління не мали ніякого впливу на події… Я не хотів війни і не сприяв її розв'язуванню. Я відповідаю за те, що зробив. Але категорично відкидаю те, що мої дії диктувалися волею й прагненням підкорити чужі народи шляхом війни, вбивств, пограбувань, звірств чи злочинів…
Він був задоволений собою до сьогоднішнього дня, він і зараз також був задоволений своєю позицією, все ще мислено граючи самого себе в тому майбутньому фільмі, який зніме на його честь нація, але постійно відчував певну скованість в думках, бо як тільки дозволяв собі згадати допити Франка, Кальтенбруннера, Кейтеля, Штрайхера, Розепберга, їхні плутані, боягузливі показання, їхнє бажання звалити відповідальність на фюрера і, таким чином, на його наступника, Герінг упадав у відчай і починав розуміти, що прекрасному слову «я» завжди й скрізь, кожної хвилини протистоїть страхітливе, безлике, некероване слово «вони».
Він прокинувся вночі щасливий, відчувши на щоках сльози радості, бо виразно побачив молоді відкриті обличчя юнаків. Голубоокі, біляві, рослі, справжні німці нордпчного типу, вони сказали про те, що післязавтра нарешті учинять напад на тюрму, знімуть охорону і він, Герман-Вільгельм Герінг, дістане свободу, зникне на якийсь час, щоб показати себе в близькому майбутньому, коли настане пора воскреснути з попелу, мов чарівний птах Фенікс, і стати на чолі боротьби з ордами більшовиків, очистити теорію й практику націонал-соціалізму від того, що не витримало випробування часом…