Герінг прийняв Бена в Карінхалле; зустрів біля входу, по-дружньому обняв; одягнений був у скромну мисливську куртку, гольфи й важкі черевики, що здавалися завеликими для його фігури, бо були взуті на товсті вовняні шкарпетки домашнього, баварського плетіння, біле з синім і рожевим, дуже колоритно; спочатку показав американському гостеві колекцію рушниць, їх було дев'яносто чотири: дванадцять «голанд-голанд» із золотою інкрустацією, двадцять два «пьорде», вісім «перле», два «Івани Альошкіни», сімнадцять «Мацка», решта — рушниці із Зуля; потім запросив до залів, де експонувався живопис: два Тіціани, Рубенс, Тінторетто, Вермейєр, Гойя, Веласкес, ескізи Ель Греко, імпресіоністів не тримав, фюрер називає їхній живопис «маячнею божевільних малярів», а хто, як не він, розуміє мистецтво?
Бен завмер перед Ель Греко:
— Яка дивовижна соковитість барв, рейхсмаршале! Яке точне поєднання неможливого — червоного, синього і густо-зеленого! Яка трагічна блідість обличчя герцога Оргаза в контрасті з цим буянням барв, як чітко видно печать близької смерті!
— Ходімо далі, — усміхнувся Герінг, — там є цікавіший Ель Греко.
— Ні, дозвольте мені полюбуватися цим.
— Любуватиметеся ним удома, він — ваш, це мій подарунок, полковнику Бен, я радий, що у вашому домі буде пам'ять про цей візит дружби до рейху.
— Рейхсмаршале, я не можу прийняти такий дорогий подарунок, що ви…
— Можете. Навіть зобов'язані. Та й ви можете зробити мені подарунок, щоб не відчувати себе боржником. І цим подарунком буде ваш політ у Лондон, зустріч з Чемберленом і Черчіллем, обговорення з ними наших мирних пропозицій… Якщо ж вони відкинуть нашу пропозицію і рейх не одержить такого очікуваного нами подарунку, миру, то й тоді є вихід: оформлення в Швейцарії — з вашою допомогою, певна річ, — поставок на ті стратегічні товари, в яких рейх має потребу, а Лондон заборонив їх продавати… Вашінгтон — не так різко, звичайно, — також.
— Вважайте, що ви одержали подарунок, пов'язаний з оформленням стратегічних операцій у Швейцарії, це не проблема. А що стосується переговорів у Лондоні… Не певен в успіхові, але спробувати можна, спробую…
— Спасибі, полковнику Бен. — Герінг усміхнувся своєю чарівною усмішкою, поплескав кого по плечу й додав: — Але щоб ми були квити, будь ласка, їдьте в Бухарест до фюрера «залізної гвардії» Йона Антонеску… Він зустрінеться з вами, звісно, сугубо конспіративно… Обговорите з ним питання, пов'язані з майбутнім статусом ІТТ у Румунії…
— Можуть виникнути якісь проблеми?
— Так. Усі іноземні фірми там під контролем держави. Мої люди допоможуть вам одержати компенсацію, гадаю, деталі ви зумієте обговорити з Антонеску за столом дружби, він — мисляча людина, благородна й смілива.
(Єдиним американцем, який одержав від Антонеску компенсацію, був Бен; Румунія виплатила йому тринадцять мільйонів доларів: нацисти вміли дякувати за службу.)
Після розкішного обіду з російською ікрою, фазанами та іспанськими ангула[13], що їх привозили воєнні літаки із Сантьяго-де-Компостелла прямо на стіл рейхсмаршала, Герінг, проводжаючи Бена до машини, сказав:
— І останній подарунок, полковнику. У нас є можливість допомогти вам розширити ваше підприємство не тільки в Іспанії, оскільки Франко — наш друг, а й закріпитися в Аргентіні. Розкручуйте там діло. Звідти можна перекинутися в Чілі, Колумбію і на Кубу. В Болівію, думаю, також. Ми згодні бути поруч з вами у тому регіоні. І придивіться до майора Хуана Перона, але так, щоб про це знали тільки троє: я, ви і ваш Грюн. Домовились?
ШТІРЛІЦ-VI
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
— Чого це ви вирішили, що я маю перейти до діла, дорогий Брунн? — здивувався Кемп. — До якого? Підвіз людину — тут так заведено; пригостив співвітчизника…
— Що не заведено…
— Мій батько — ганзеєць, ми особливі німці, у нас у Гамбурзі це звичайна річ.
— Невже? Ну, як хочете. Я намагався полегшити вам завдання.
— Яке?! Про що ви?!
Штірліц взявся ще за одну рибину, підсунув свою склянку до Кемпа, поглянувши при цьому на пляшку; вина лишилося на денці; колір його був справді чорно-червоний, траурний.
— Хочете ще? — спитав Кемп.
— Хочу.
— У вас здорова печінка.
— Мабуть, бо я взагалі не знаю, що це таке.
— А я раніше щорічно їздив в Карлсбад. Усе-таки це найбільший курорт у світі. Ні, ні, в мені не говорить тупе національне чванство — якщо німецький курорт, то найкращий… Я фіксую факт. У дитинстві я хворів на жовтуху, лікарі лякали батьків, що залишусь напівінвалідом, на все життя дієта, нічого смаженого, лише овочі, у кращому випадку варена курка, але після Карлсбада я їм усе, що хочу, навіть сало.