Початок бою був не з кращих, хоч бик — чудовий, його торс чимось нагадував Штірліцові торпеду, така ж тупа одержима спрямованість; коли він вів справу атомника Рунге, йому довелося звертатися до експертизи не тільки у відомство Герінга (той певний час підтримував атомний проект), а й до людей Вернера фон Брауна, батька ФАУ. Штірліц тоді з жахом дивився на ці ракети; такі ж, як цей бик, могутні в «торсі» і такі ж вузькозаді, вони зримо таїли в собі спрямовану, безглузду загрозу.
Педро де ля Крус застосовував неправильну тактику бою; з самого початку він повівсь аж надто безстрашно; публіка не любить цього на початку, не треба тішити щохвилинною імовірністю летального кінця; звичайно, коли люди помітять, що він боїться бика, матадора обсвищуть, і, як би прекрасно він не провів кориду, перше враження буде вирішальним, а ще ж стародавні драматурги знали, як грати героя, недаремно вони вводили в тканину вистави хори про сильного і небезпечного ворога; герою лишалось або перемогти, або загинути, категорія інтересу витримана абсолютно; так само, подумав тоді Штірліц, і Педро треба було грати свого бика; треба було заздалегідь зрежисирувати з пікадором його падіння з коня, коли бик кинеться на вершника; треба було домовитися з бандерильєрос[15], щоб вони розбіглися по арені, а ще краще — сховалися за дерев'яним бар'єром, коли бик почне бігати за людьми, і тільки після цього, зоставшись з твариною мано-о-мано[16], варто показувати безстрашність, вона була б підготовленою, контраст — мистецький прийом, а хіба це не мистецтво — справжній бій проти п'ятисоткілограмового бика з пасовиськ Міури?!
Настрій людей, які прийшли на видовище, переломити важко; Штірліцу здалося навіть, що Педро програв бій; обсвищуть; але воістину, нема лиха без щастя: бик підняв на ноги молоденького бандерильєро, наздогнавши його біля самої загородки, куди так поспішав хлопець сховатися від розлюченої тварини.
Хлопець міг загинути, якби Педро не кинувся на бика з мулетою в руці, відманюючи його до себе; відманив; почав гру; бик проносився мимо нього за сантиметр, не більше; на трибунах закричали: «Оле!»[17]. А це означає, що роботу Педро оцінили; мертва тиша трибун, розкраяна гарячим видихом «оле!», свідчить про те, що матадор веде бій достойно, як справжній кабальєро; відчайдушна мужність і абсолютна грація рухів, ніякої метушні, достоїнство, насамперед достоїнство.
На почесних місцях для найповажніших гостей Штірліц помітив генерала Гонсалеса; той сидів у білому чесучевому костюмі, в білому капелюсі, зі стеком у випещених руках; після звільнення у відставку ніколи не носив форми, хоч мав на це право.
«Ось хто мені потрібен, — подумав тоді Штірліц. — Та я в нього не викличу інтересу в моєму нинішньому становищі. Коли б я був сильний, він пішов би на будь-який блок зі мною; той, кого увільнили від справ, прагне до зв'язків з сильними, особливо з іноземцями… А я — бідний і слабкий, пусте місце, йому немає ніякого резону відновлювати зі мною знайомство, яке було таке близьке в тридцять сьомому…»
Після закінчення бою, коли Педро обійшов арену, піднявши над головою трофео — вухо бика, яке вручив йому президент кориди, — він запросив Штірліца у свій величезний «паккард», де вміщалось вісім чоловік, уся його квадрилья, включаючи «шпажного хлопця» Антоніо, і вони поїхали в невеличкий бар «Алеманія» на тихій вулиці Санта Анна, тут традиційно збиралися після боїв усі матадори; частування було по-іспанському щедрим і безладним, тарілки ставили й зразу ж забирали; Штірліц не встигав доїсти, як у нього вихоплювали м'ясо і ставили тарілку з новою їжею; ну й темперамент!