Почуття безвихідності гнітило його особливо вдень, коли американський солдат давав металеву миску з ріденьким супом і два шматки хліба; найпринизливіше було те, що хліб різали навмисне грубо, товсті шматки кришились, їх клали на стіл презирливо і владно, наче наймитові, підрядженому на жнива.
Спочатку він тяжко страждав од того, що не мав кокаїну, бо останніми роками звик до цього чудового, легкого, звеселяючого наркотику; зникало все болісне, неприємне, з'являлося відчуття справжнього свята, йому вчувався навіть акордеон, прекрасні пісні рибалок Пенемюнде, задьористі, з солоними дотепами, але водночас такі мелодійні, що один раз почута мелодія назавжди лишається в пам'яті.
Герінг викликав тюремного лікаря й сказав, що його давно терзає біль у тих місцях, де сиділи — ще з часів першої світової війни — осколки. «Я хотів би попросити у вас щось обезболювальне, може, ви погодитесь з тим, що мені рекомендували мої лікарі, трохи кокаїну, це повністю знімає біль».
Лікар пробув з ним майже три години, знову розпитував про поранення, обслухував, міряв тиск, потім перевіз розмову на те, як ув'язнений бачить своє майбутнє, помітив, що Герінг відразу замкнувся в собі, віддав належне волі нациста — з його історії хвороби, яку захопила оперативна група ВСС, було видно, що рейхсмаршал був справжнім наркоманом; спитав, чи не хоче ув'язнений пройти курс лікування в психіатричній клініці, бо наркоманія належить саме до розряду психічних захворювань.
Герінг відповів, що він не має наміру скористатися з доброї поради ескулапа, який, як він розуміє, дасть йому змогу уникнути суду, бо душевнохворих, йому це відомо, не притягають до відповідальності, у чому ж винні нещасні; ні, він цілком здоровий і готовий до двобою з переможцями.
— Це дуже добре, що ви готові до боротьби, — відповів американський лікар, — а що стосується душевнохворих, то їх — по закону, затвердженому, зокрема, і вами, — просто душили в газових печах, як неповноцінних. Отже, за тими нормами права, які ви разом зі своїми колегами, що керували рейхом, нав'язали німцям, душевне захворювання аж ніяк не звільняє вас від відповідальності.
Герінг посміхнувся, стежачи за собою збоку; головне, щоб посмішка була зневажлива; лікар — перша ластівка, він — як доктор Брандт, котрий писав фюрерові рапорти про те, що він, Герінг, говорив під час хвороби, які ліки приймав, чим цікавився; і так само сьогодні про все цей доповість начальникові тюрми, кожне його, рейхсмаршала, слово буде проаналізовано, кожен жест вивчено, навіть усмішку занесуть у картотеку спостереження; увага, повсякчасна увага.
— Отже, в Нюрнберзі мене збираються судити за законами рейху? — запитав він. — Якщо так — я спокійний, цей суд стане процесом проти обвинувачів.
… Він відмовився від медичної допомоги; коли кокаїнова спрага ставала нестерпною, доводила до нестями, він починав щипати під ковдрою тіло, хоч розумів, що лікарі, які оглядають його щотижня, спитають, звідки з'явилися синці; нехай, тільки я сам собі хазяїн, я дозволяв собі радість наркотику, я пізнав блаженство прекрасних видінь, я врятував себе від страшного жаху останніх місяців, коли, на відміну від моїх товаришів, спав ночами і зберігав чудовий настрій, бо вірив у чудо і в перемогу, я сам поламаю Цю звичку. А коли не зможу, коли сили залишать мене, тоді я зніму коронку з двадцять восьмого зуба (тюремники ніколи не втнуть, що це тайник для отрути) і все закінчу тут, у камері, до початку процесу. Або я вийду на процес як боєць, або я мушу піти з життя зараз, щоб лишитися в пам'яті німців як легенда.
Він зміг зламати себе, сів на строгу дієту, відмовившись од половини своєї пайки хліба, дуже схуд і став — поступово, день за днем — входити в колишню форму, не в ту, на яку він прирік себе в останні роки, а саме в ту, яка вирізняла його з-поміж інших в тридцяті роки: згусток енергії, сила, натиск, воля, одержимість.
Але повернення в колишню форму, можливість думати аналітично породили такі важкі запитання, що він певний час вагався, чи правильно він зробив, одмовившись від пропозиції лікаря полікуватися.
Чому мовчать німці, в сотий і тисячний раз запитував він себе, чому ті, що вітали його на всіх вулицях і дорогах Німеччини, присилали йому щодня тисячі листів, у яких висловлювали свою любов до «націонал-соціаліста номер два», чому вони не організують штурмової бригади, котра нападе на тюрму, яку охороняють паршиві солдати з Америки, що не вміють воювати, коли їм не дадуть ранком теплого пориджу[23] з вершками і великого шматка бекону, чому не викрадуть його й не вивезуть у гори, де він оголосить початок боротьби за визволення країни від навали ворога?! Чому така підлість і боягузтво? Звідки це у великій нації німців? Слов'яни, ці безумні й затуркані діти Сходу, піднялися на боротьбу, коли їхнє становище здавалося безвихідним! Паршиві євреї повстали у Варшаві, знаючи, що ми перетворимо їх на попіл. А німці, його любов, надія й гордість, мовчать і ждуть, як миші… Невже він, Герінг, помилився — ще тоді, на самому початку, — коли повірив Гітлеру і його словам про те, що є тільки одна нація в світі, покликана цим світом управляти, і ця нація — німці, і ніхто, крім німців?!