Відповідь. — З погляду етики взаємовідносин між розвідниками й дипломатами, я не мав права цікавитися іменами його контактів.
Запитання. — І ви не вжили ніяких заходів, щоб з'ясувати, що це були за люди?
Відповідь. — Я не пригадую. Мені важко відповісти на ваше запитання точно…
Запитання. — Ви не доручили нікому з ваших підлеглих у посольстві з'ясувати таке важливе для всієї операції запитання?
Відповідь. — Вам би доцільніше подивитися рапорти моїх супровідників. Якщо вони збереглися, то напевне там є вказівка на те, чи давав я таке завдання…
Запитання. — У нас складається враження, що ви говорите тільки про те, що показує вас у вигідному для вас світлі. А нас цікавить оперативна обстановка. Адже ці події відбувалися всього п'ять-шість років тому…
Відповідь. — Я не хочу пускати вас по хибних слідах, тому я такий обережний у тих відповідях, де вимагається абсолютна точність.
Запитання. — Ви могли б доручити з'ясувати імена інформаторів посла штурмбанфюреру Кройзершанцу?
Відповідь. — Міг.
Запитання. — А Штірліцу?
Відповідь. — Міг. Мабуть, йому я й повинен був доручити це завдання, якщо й доручав, бо в тридцять сьомому році він працював при штабі Франко і, як я пригадую, мав досить тісний контакт з полковником Гонсалесом…
Запитання. — Альфредо Хосефа-і-Раулем Гонсалесом?
Відповідь. — Я не пригадую його імені…
Запитання. — Він був заступником начальника політичної розвідки у Франко.
Відповідь. — Так, якщо він був заступником начальника політичної розвідки, то це саме той Гонсалес… Що з ним тепер? Я чув, його зняли з цієї посади.
Запитання. — Вам повідомили імена інформаторів посла?
Відповідь. — Щось говорили. Але я не міг входити в контакт з тими іспанцями, тому, певне, наказав надіслати відомості на інформаторів посла Шторера в наш архів…
Запитання. — Продовжуйте.
Відповідь. — Фон Шторер виявився вельми достойною людиною, без чванства і ревнощів, властивих дипломатам щодо людей моєї професії. Він пообіцяв організувати кілька прийомів, на яких я зустріну людей, що мають інформацію про герцога Віндзорського з перших рук. Він ще сказав, що точна дата полювання, котре організують для герцога, поки невідома і що герцог зараз у дуже пригніченому стані, бо призначення його губернатором Бермуд він вважає формою почесного заслання. Герцог знає, що британська секретна служба з підозрінням ставиться до запрошень на полювання і робить усе, аби відмінити цей захід. «Але, — сказав фон Шторер, — полювання можна організувати десь у прикордонному районі і влаштувати там «випадковий» перехід кордону. Тут, — додав він, — ви його візьмете під свою опіку…»
Запитання. — Судячи з цього зауваження, фон Шторер поводився не як дипломат, а як ваш колега.
Відповідь. — Мадрід був центром нашої диверсійно-розвідувальної служби на Піренеях, у Північній Африці, по морських перевозках союзників… Звісна річ, фон Шторер не міг бути осторонь цієї роботи.
Запитання. — Він. був агентом СД?
Відповідь. — Він міг бути особистим інформатором Гіммлера. Вербування на такому рівні не фіксувалося.
Запитання. — Але з того, як він поводився з вами, ви могли припустити, що він належить до інформаторів Гіммлера?
Відповідь. — У Німеччині тоді неважко було примусити людину до співробітництва з секретною поліцією…
Запитання. — Я хочу почути цілком певну відповідь: «Так, міг бути людиною Гіммлера» або «Ні, не міг».
Відповідь. — Так. Міг.
Запитання. — Продовжуйте.
Відповідь. — Потім Шторер зупинився на тих проблемах, які найдужче непокоїли його як посла. Його бентежило те, що інформація, яка йде з Мадріда в Берлін, часом суперечить одна одній, бо його звіти Ріббентропу — з одного боку, рапорти представника НСДАП, що надсилалися рейхсляйтеру Боле, — з другого, й телеграми нашого резидента Гейдріху з третього, складаються секретно одна від одної. «Кожен хоче підставити йогу другому», — сказав фон Шторер. Потім він зупинився на головній проблемі, яка його цікавила. Він сказав, що той натиск, який проводить Ріббентроп на Франко, аби негайно втягти генералісимуса у війну на боці рейху, здійснюється без належного такту, який конче потрібен у Мадріді. «Коли не зважати на іспанський гонор, — сказав Шторер, — коли не повторювати часто пишномовних фраз про велич Іспанії, тоді тут нема чого робити. Старий галісієць[33] — бувала бестія, і хоч він наш друг, але не може не брати до уваги жахливого економічного стану країни. Він витрачає майже всі гроші на армію, таємну поліцію й пропаганду, тому промисловість і сільське господарство перебувають у скрутному становищі. Якщо ми зможемо взяти на себе постачання Іспанії продуктами харчування, машинами, літаками, танками, тоді Франко приєднається до нас. Коли він повірить, що вступ у війну дасть країні економічні вигоди, тоді він піде на це. Але пан рейхсміністр тисне тільки на те, що вступ Іспанії у війну необхідний для остаточної перемоги рейху, а цього тут не досить, ніщо так не в'їдається у свідомість нації, як її минула велич, а ми закриваємо на це очі, непростимо. Було б добре, якби ви довели цю точку зору до відома пана рейхсміністра».