Выбрать главу

Провівши їх у вітальню, він запалив світло й сів у крісло напроти каміна, в якому ще тліло вугілля. 

— А де ваш слуга? — ​поцікавився комісар. 

— Мабуть, у себе. Йому не завжди вдається почути прихід гостей, попри те що спить, притулившись до стіни… Я попрошу, щоб він приготував нам чаю. Адже розмова, як мені здається, буде довгою. Чи не так? 

Кронфельд смикнув за оксамитову стрічку, що висіла поруч з каміном. Очевидно, та провадила до кімнати слуги й з’єднувалась із дзвінком. 

— Хтозна, — ​відповів Вістович. — ​Можливо, все з’ясуємо швидко… 

Він прочинив невеликий гардероб, де висіло кілька дорогих чоловічих костюмів. Діставши темно-синю маринарку, поклав її на спинку канапи. 

— Надзвичайно гарна річ, пане Кронфельде, — ​тоном знавця сказав комісар. — ​І, мабуть, вам до лиця. А ще саме таку мав на собі убивця поліціянтів. 

Господар не відповів, тільки вдруге знервовано смикнув за стрічку. Слуга невдовзі вийшов. Був одягнений поспіхом, але тримався рівно й уважно глянув на присутніх. 

— Алоїзе, принеси гостям чаю, — ​наказав йому Кронфельд. — ​Потім допоможеш мені зібратися. Найпевніше, ці добродії попросять мене поїхати з ними. 

— Не треба чаю, — ​раптом сказав комісар. — ​Вас заарештовано… 

— Це я зрозумів, чорт забирай! — ​перебив господар. — ​Але я мушу зібратися. 

— Не вас, Кронфельде. 

Вістович повернувся обличчям до Алоїза. 

— Вашого слугу. 

Щойно він це проказав, як у його очах заіскрилося. Комісар відчув такий сильний удар у підборіддя, що не встояв на ногах і важко гепнувся на землю. Встиг помітити тільки цього бісового Алоїза, що якоїсь миті мелькнув перед ним з виставленими попереду себе кулаками. У наступну мить гримнув постріл. Трохи прийшовши до тями, Вістович з подивом збагнув, що стріляв Фельнер. До того ж постріл його виявився точний, як у заправського фельдфебеля. Тіло слуги з простріленою головою лежало на підлозі, закривавлюючи й безнадійно псуючи добрий буковинський килим. 

Комісар підвівся й вдячно подивився на доктора. Руки в того тремтіли, мов у лихоманці. Врешті, він мусив сісти й розв’язати краватку. Кронфельд, здавалося, перетворився на статую. Обличчя мав сіро-кам’яне, погляд був спрямований кудись у темне вікно. 

— Навіщо ви приховували його злочини, пане оберкомісаре? — ​запитав Вістович. 

— Навряд чи ви зрозумієте, — ​відповів той могильним голосом. 

— Так чи інакше, вам доведеться розповісти. 

Кронфельд зморщив чоло, ніби від болю, якого йому завдавали спогади, а тоді почав: 

— У 60-х я познайомився з Алоїзом, коли той ще навчався в Академії медицини. Він був товариським і веселим хлопцем. Обожнював спорт, особливо фехтування й сават[107]. Власне, рівних йому не було ані в дружніх поєдинках, ані у вуличних бійках, котрих у мої часи не бракувало щодня… Я навчався в кадетській школі[108], проте після закінчення пішов служити не в армію, а в поліцію. Алоїз по закінченню студій спершу намагався розпочати приватну практику, а коли не вдалося, попросився в поліцію. Там роботи для лікаря було предостатньо. За кілька років на науковій конференції у Відні він уперше почув про оптографію і став гарячим прибічником цієї теорії. Вона видавалася направду прогресивною. Уявіть лише, наскільки б зросла ефективність криміналістики, якби портрет убивці можна було буквально розгледіти в очах жертви. Тодішній поліційний директор усіляко його підтримав і навіть створив спеціально для нього посаду штатного оптографа. Крім того, дозволив проводити наукові дослідження в цій галузі… По-моєму, саме тоді Алоїз і почав потроху божеволіти. 

— Чому? — ​запитав комісар. 

— Уявіть собі, що це були за дослідження. Сотні трупів людей, тварин і рептилій, з чиїх голів йому доводилося витягати очі й намагатися проявити фотографічним методом їхні сітківки. Звісна річ, експерименти були приречені на провал. Директор поплатився посадою. Алоїза затаврували як шарлатана й вигнали з Бюро… Мені, щоправда, вдалося забрати його до себе у відділ. Людей у кримінальній поліції завжди бракувало, тому керівництво закрило очі на його скандальне минуле. Алоїзові навіть присвоїли чин асистента поліції. 

Одного разу ми з ним викрили підпільну лабораторію з виробництва пороху. Хтось із злочинців запалив сірника, й стався вибух. Тоді Алоїз накрив мене собою. Можливо, віддячив за те, що свого часу я не кинув його напризволяще. 

Так чи інак, відтоді він майже оглух, але бездоганно навчився відчувати вібрації предметів, стін, підлоги й навіть землі. Це унікальна здатність, яка дозволила йому в подальшому пристосуватися до навколишнього світу. 

вернуться

107

Сават — вид французького єдиноборства.

вернуться

108

K. und k. Infanterie Kadettenschule in Lemberg (нім.) — ​Імператорська і королівська школа кадетів у Львові. Тепер — ​Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.