— Отой худий з темною бородою — отець Гапон, — сказав Фішер, — один з очільників народних протестів у Петербурзі.
— Я читав, що його вбили, — здивувався Редль.
— Справді? Як жаль…
Полковнику лишалося тільки вдати, що не зауважив іронію в голосі співрозмовника.
— А інші двоє? — запитав він. — Лисуватий чоловік і жінка?
— Подружжя Вебер. Принаймні так свідчать їхні нові німецькі паспорти.
— А насправді?
Фішер запалив нову цигарку й витримав паузу.
— А насправді, полковнику, вони коли-небудь знищать династію Романових. Недарма ж Яків Бобровський поклав на цю справу ледь не все своє багатство… Щоправда, сьогодні усіх трьох, як ви бачили, довелося рятувати з лап охранки.
— І що ж тепер? Зміните їм зовнішність?
— Чому ж? Просто перечекаємо якийсь час. За кілька років про них забудуть, і вони знову зможуть повернутися в Росію, щоб завершити все те, що почали.
Поїзд мчав уже з величезною швидкістю, ритмічно вистукуючи сталевими колесами, мовби гігантський телеграф, що передавав кудись у темний простір термінове повідомлення.
— Невдовзі Лемберг, і вам треба виходити, — промовив Фішер, — а ми вирушимо далі, через Краків і Катовіце до Берліна.
— Довгий шлях, — відповів Редль.
— Хочу, аби ви знали, полковнику, я тільки зараз вирішив, що ви не поїдете зі мною.
— Мені нічого робити в Берліні, — криво посміхнувся той.
— Питання в тому, що б з вами там зробили, — незворушно сказав Фішер, — допити в Третьому відділі бувають часами неприємні.
Редль зірвався на ноги.
— Я австрійський офіцер і перебуваю на території Австрії.
— Сядьте, полковнику, — стомлено мовив його співрозмовник.
— Тоді поясніть, що ви маєте на увазі!
— Почнемо з того, що якби не той львівський комісар, золото Бобровського потрапило б у інші руки. Не в наші.
— Ви його переоцінюєте, пане Фішере.
— Навряд. Це радше ви його недооцінили.
— Якщо пам’ятаєте, то на тому складі в Лемберзі я лише вдавав, що був за росіян, а в критичний момент став на ваш бік.
— Або ж ви просто побачили, що обставини складаються не на вашу користь… — розвів руками Фішер. — Але гаразд, це ми наразі забудемо.
— Хіба є щось іще?
— Хто такий Ніцетас, полковнику? Никон Ніцетас?
Питання зависло в повітрі, як відлуння пострілу, й змусило Редля збліднути. Не відповідаючи, він знову сів на своє місце.
— На його рахунок зроблено кілька щедрих поштових переказів, які згодом було перенаправлено в банк «Hottinguer» у Берні. На ваше ім’я… Можна навіть подумати, що Ніцетас — ваше шпигунське псевдо.
— Під цим псевдо я працював для одного приватного розвідувального бюро в Швейцарії, — відповів Редль таким голосом, ніби в горлі в нього застряг папір.
— І, звісно ж, не знали, що бюро контролює охранка?
— Не знав.
— Що ж, навіть офіцер може помилитися.
Полковник глянув на Фішера й зустрів з його боку погляд, в якому, здавалося, більше не було ворожості. Майор запалив третю цигарку, від чого їхнє купе щільно заповнилось синім тютюновим туманом, крізь який пробивалося світло електричної жарівки.
— Тільки не забувайте, що кожна помилка — це мовби незавершена історія. Ніби повість без епілогу, яку неодмінно треба дописати й цим виправити. Коли прийде час.
Усю подальшу дорогу вони мовчали.
За годину поїзд прибув на станцію «Лемберг».