— Гаразд, — кивнув Шехтель. — Будемо чекати. А наразі — на все добре.
Директор попрощався також із Фельнером, потиснувши йому руку й нагадавши про домовлену партію в шахи на наступних вихідних.
«У поліції не забудуть» — ця фраза тепер весь час крутилася в ад’юнкта в голові, доки врешті-решт не приспала його.
Наступного дня поліційний автомобіль відвіз Самковського додому, де, пролежавши ще добу під наглядом щиросердної домовласниці, пані Рози Абрекової, на третій день, як і обіцяв Шехтелю, з’явився на службу. Біль у голові більше не тривожив, і нудити перестало. Залишилося тільки це препаскудне відчуття слабкості, через яке навіть прості завдання, як‑от піднятися вгору сходами, здавалися йому надважкими.
Настрій у Дирекції панував гнітючий. Звісна річ, в такій установі зазвичай небагато причин для радощів, проте сьогодні всюди, від місця чергового аж до їхнього з Вістовичем кабінету, напруга відчувалася майже фізично. Декотрі колеги стримано привітали його з одужанням, після чого хутко бралися до роботи. У місцях для куріння не було ні душі, запах кави ширився між поверхами за цілковитої тиші, мов привид, хоча в інші дні гучних розмов, балачок і просто галасу, який би долинав з кабінетів, не бракувало. Можливо, тому, що за кілька днів надходив Великдень, а отже, й працювати в Страсний тиждень нікому не хотілося… Самковський намагався пригадати, чи рік тому тут панувала така ж атмосфера, але жодних спогадів із пам’яті не виринуло.
Повітря в кабінеті було затхлим і важким. Зрештою, нічого дивного. Провітрювати було нікому. Не знімаючи плаща, ад’юнкт прочинив вікно і, сівши просто на свій стіл, кілька хвилин спостерігав за людською метушнею на Академічній: рота піхотинців місцевого гарнізону пройшла стройовим кроком кудись далі в бік Стежкової[58], торговець кошиками, обвішаний своїм крамом, почвалав з площі до вулиці Фредра, прямуючи, либонь, до Галицького ринку. Нечисленний гурт студентів затримався на хвилину поруч скверу і, обмінявшись конспектами, подався далі до Університету[59]. Квіткарки з первоцвітами в кошиках неспішно пофалювали у зворотний бік — кудись до площі Ринок. Сніг усе більше танув, сміття з-під нього потроху прибирали, й міське життя ставало на наступне, весняне коло свого цілорічного обороту.
У двері постукали, й Самковський, відірвавшись від споглядання, вигукнув звичне в таких випадках «Прошу!». Зайшов черговий. Відмельдував, що за квадранс директор поліції чекає ад’юнкта у себе в кабінеті. «Це добре, — подумалося Самковському, — отже, має щось для мене…» Відповів черговому, що зрозумів, і глянув на годинник, аби точно відміряти час до авдієнції.
Шехтель прийняв його, сидячи за своїм столом, на якому височіло кілька стосів паперу, стояла переповнена попільничка, а поруч з нею — відкоркована пляшка коньяку.
— Вип’єте, Самковський? — одразу запитав директор.
Ад’юнкт відмовився. Пити алкоголь після недавніх пригод було ризиковано.
— Що ж, а я вип’ю… — промовив директор і, діставши звідкись з-під столу склянку, плеснув у неї порцію бурштинового трунку. — Гівняний день, — сказав Шехтель, зробивши довгий затяжний ковток, — гівнянішого й не вигадати… І це ледь не напередодні Великодня. І це за тиждень до приїзду в Лемберг міністра поліції…
Самковський стояв навпроти нього, все ще не розуміючи, про що йдеться.
— Ви не читали вранішніх газет? — здивовано запитав директор.
— Не встиг, — зізнався Самковський, — боявся спізнитися сьогодні на службу.
— Дарма, — відмахнувся Шехтель, роблячи наступний ковток, — ніхто б вам і слова не сказав…
Він витягнув з-під паперів свіжий випуск «Kurjera Lwowskiego» й простягнув його ад’юнктові.
— Ось, подивіться…
«Жорстоке вбивство поліціянта!» — виднівся заголовок одразу на першій шпальті.
«Вранці 13-го квітня неподалік станції Клепарів знайдено тіло 29-річного віцекапрала Симеона Шварца. Вбитий повертався додому після служби, коли ж зазнав нападу невідомого. Нападник завдав кілька смертельних поранень ножем або військовим багнетом, у тому числі вибрав бідоласі очі. Поліція просить зголоситися можливих свідків…» — прочитав далі Самковський.
— І де цей чортовий Вістович, коли він потрібен? — почулося зітхання директора. — Щоб його холєра взяла у тій відпустці…
Ця згадка про шефа неприємно вколола Самковського. Він повернув газету і, вирівнявшись, як жовнір, промовив:
59
У час розповіді Львівський університет розміщувався на теперішній вулиці Грушевського, поруч з тодішньою площею Фредра.