«Що ж, — подумав Самковський, — теоретично, в Заремби може бути зуб на Грумма й Брюкнера, якщо ті справді свідчили проти нього в суді».
Після ще однієї чашки кави і коротких роздумів ад’юнкт впевнено вирвав з папки його сторінку і, склавши учетверо, заховав до кишені. Поруч лежала інша підшивка — актуальна справа Альберта Заремби, нападника на поліціянта Антоні Самковського у кнайпі «Тлуста риба» на Підзамчому. Взявши її, він вийшов з кабінету і знову рушив у кімнату для допитів.
Заремба його чекав, сидячи за столом. Перед ним лежав складений удвоє листок. Очевидно, з написаним усередині текстом.
Ті самі капрал і постерунковий отримали від Самковського наказ вийти за двері.
— Не збагну, що приваблює таких людей, як ви, у цих кровожерних лівих ідеях, — промовив він, кладучи перед в’язнем його справу і вирваний з архівної справи листок.
— «Чимало є, Гораціо у світі, що неспроможна мудрість осягнути…»[62] — відповів той. — Бачу, ви уважно прочитали мою справу.
— Там про вас небагато.
— І все ж, я волів би, щоб і цього не було.
Заремба потягнувся до принесених паперів і з цікавістю їх переглянув.
— Я дуже ризикую, ідучи на змову з вами, — промовив раптом Самковський загрозливим тоном, якого навіть сам від себе не сподівався. — Тому, якщо підведете мене, стрілятиму вам просто в лоба. Чи будь-куди… Але не сумніватимусь і не схиблю.
Якусь мить вони дивились один одному в очі.
— Я також ризикую, ад’юнкте. І повірте, якщо припущуся помилки, то мене очікує значно важча кара, ніж куля з поліційної зброї, — холодно відповів Заремба. — Утім, — продовжив він вже піднесено, — впевнений, усе вдасться. Вже завтра ви схопите Брюкнера й отримаєте схвалення начальства. Вас підвищать, чи не так, Самковський?..
— Покажіть лист, — перебив ад’юнкт.
— Прошу, — з якоюсь байдужістю в голосі проказав той і простягнув йому складений папір.
Самковський розгорнув аркуш і прочитав коротке послання: «Маю ґельди[63]. Приходь завтра. Випив кварту».
— Це все? — здивовано перепитав ад’юнкт.
— Повірте, Самковський, там більше інформації, ніж ви можете собі уявити, — посміхнувся в’язень.
— Що за «Випив кварту»?
— Означає, що мене відпустили.
Поліціянт все не міг відірвати очей від листа, мовби шукав у ньому прихований зміст. Його не покидало відчуття нерівноцінності обміну. Він видер з архіву усі дані про нього, вчинив, фактично, злочин. А цей тип у відповідь написав кілька слів.
— Мою актуальну справу ви мені також віддаєте? — запитав в’язень.
— Звісно, ні, — Самковський рішуче схопив зі столу папери.
— Але знищите її?
— Щось придумаю після того, як Брюкнер буде в нас.
Заремба нервово пожував губами.
— Ну, гаразд. Повірю вам.
— Коли ви плануєте віднести листа до «поштової скриньки»? — запитав поліціянт.
— Найкраще сьогодні. Хтось від Брюкнера перевіряє її щоночі.
— Тобто не він сам?
— Звісно, ні, Самковський, — до Заремби повернувся його насмішкуватий тон, і він говорив тепер з ад’юнктом, як із дурником. — Це надто небезпечно для нього. Зазвичай відправляє туди когось…
— Гаразд, а що значить «приходь вранці»? Це о котрій? — поліціянт не стримував роздратування і говорив, мабуть, голосніше, ніж слід було.
— Між четвертою і шостою, — відповів Заремба, — саме тоді вам слід влаштувати на нього засідку…
— Пора самогубців, — вирвалось у Самковського.
— Пора обережних людей, — виправив його співрозмовник, — у такий час украй рідко хтось вештається навіть там, де знаходиться «поштова скринька».
— І де ж вона знаходиться?
— У покинутій броварні на Погулянці.
— А точніше?
— Вам не потрібно знати точніше, ад’юнкте, — сказав раптом Заремба, — тому що лист я повинен віднести сам.
Чоловіки знову стрілися поглядами.
— Ми про це не домовлялися, — зазначив Самковський.
— Якби ви трохи задіяли ваші мізки, пане слідчий, то допетрали б самі, що за тим місцем, а також за кожним, хто туди приходить, можуть стежити, — відповів Заремба, — у Берла завжди були спільники. І не виключено, що є й тепер. Якщо з’явлюсь я, жодних сумнівів у нього не виникне.