Ад’юнкт відчув, як усе його тіло кинуло в піт. Якусь мить, знявши з носа свої незручні окуляри, він протирав їх давно непраною хустинкою. Закінчивши з цим, повернув їх на місце, але відвернувся від Заремби, щоб подумати без його притиску. Хоч насправді думати вже не було про що. Зважившись на таку небезпечну гру, слід було йти до кінця. Одне тільки нестерпно гризло свідомість — усе це він робить без дозволу начальства, таємно. Власне, знову так, як зробив би його шеф. Чи вагався б Вістович? Можливо. Але точно не пасував би, зробивши такі високі ставки. Комісар ішов би ва-банк.
— Гаразд, — видихнув Самковський. — Сьогодні опівночі виїдемо на Погулянку.
В’язень кивнув.
— Де у вас відбуваються зустрічі? — запитав ад’юнкт.
— Не надто далеко звідти, на правому березі Пасіки[64]. Найкраще буде облаштуватися там вже о третій. Місцина малоприємна: гнила й багниста, але довкола чимало корчів і пагорбів. Ваші люди матимуть де сховатися…
За кілька хвилин Самковський вийшов з кімнати допитів і розпорядився, щоб Зарембу протримали там до одинадцятої. Сам вирішив повечеряти в якомусь із найближчих локалів або ресторацій. Найкраще з огляду на ціни й розміщення пасував «Локаль Шнайдера». Йти було заледве дві-три хвилини, а добра горохівка з кавалком хліба, помащеним смальцем і складеними на ньому кружальцями цибулі, коштувала п’ятнадцять гелерів. Ще за двадцять можна було замовити чарку «Варшавської» чи «Балабанівки», але пити сьогодні було ризиковано. Перед такою ніччю краще мати свіжу голову.
З’ївши вечерю, Самковський довго курив за столиком, а кельнер, очікуючи, що той замовить випивку, крутився довкола, як муха. Врешті, на подив офіціанта, клієнт попросив принести йому міцну каву і новий випуск «Gazety Wieczornej». Знову на першій же сторінці йшлося про вбивство віцекапрала Симеона Шварца: «Мусимо визнати перед нашими чительниками ту прикрість, що жодних новин від поліції ми не отримали. Повідомлено тільки, що слідство очолив досі незнаний громадськості пан Антоні Самковський, що має чин ад’юнкта. Рішення ц. к. Дирекції видається нам дивним, бо до такої справи мав би бути залучений слідчий на посаді щонайменше комісара. А те, що інші детективи зайняті, навряд чи може слугувати виправданням…».
Самковський стиснув кулаки від злості, трохи зім’явши краї шпальти, втім, змусив себе дочитати статтю. Далі в ній переповідали обставини, за яких було знайдено тіло поліціянта, а наприкінці матеріалу автор ставив уїдливе питання: «Тож чи можемо ми, звиклі громадяни свого міста, почуватися безпечно, якщо бачимо безпорадність поліції? Чи має нас заспокоювати лише те, що постерункові сьогодні ходять і їздять кінно по троє, маючи при собі карабіни?».
— Можна подумати, що від убивства минув тиждень, — тихо проказав Самковський, — сучі діти ці писаки. Всі, як один…
Була тим часом уже восьма. Заплативши за вечерю, ад’юнкт вийшов з «Локалю Шнайдера» й подався знову в Дирекцію. Скоро починалися зміни в тих, кого він вибрав собі в помічники для нічної акції. Лишався час, аби переговорити з ними, ще раз все обдумати й підготувати зброю.
Альберт Заремба мав спокійний вигляд. Намагався навіть жартувати. Чи то щоб підбадьорити поліціянтів, чи то щоб укотре вколоти Самковського. Той врешті наказав йому стулити пельку і сісти в поліційний фургон. Виїхати вирішили з господарського двору Дирекції, щоб не притягувати зайвої уваги ані перехожих, ані начальства, оскільки хтось із зверхників міг затриматися до такої пізньої години.
Була одинадцята. Фургон викотився на Баторія[65], відтак попри безлюдний Галицький ринок, перетнувши Панську[66], в’їхав на Пекарську.
Коли, як можна було припустити, вони минали «Царство Мертвих» доктора Фельнера, Самковський не втримався й визирнув у шибку екіпажу. Звісна річ, розгледіти йому вдалося тільки самотній гасовий ліхтар, що розсіював довкола себе невеликий конус тьмяного світла. Ад’юнкт, проте, знав, що ліхтар стоїть поруч металевої огорожі. За нею парк Медичного університету, на теренах якого знаходиться мертвецька. Як не дивно, але пригадався йому в цю мить не Фельнер і навіть не вбитий віцекапрал, котрого той вже, мабуть, розітнув, щоб до ранку передати в Дирекцію свій остаточний висновок. Самковський подумав про Зосю. Чи справді вона віддається тому хтивому стариганю-доктору просто в його кабінеті? Чи не заважає їй думка, що поруч з ними лежать мертвяки? Цікаво, як вона це робить? Задирає халат, спідницю, знімає білизну, сідає на стіл і розсуває ноги? Чи їй зручніше на той стіл спиратися ліктями, дозволяючи доктору брати її ззаду? A tergo[67], як пишуть у книжках з медицини. Ад’юнкт мусив прикусити нижню губу, щоб через біль позбутися несподіваної ексцитації.
64
Один з міських потоків, що впадає в річку Полтву. Більша частина Пасіки, як і Полтви, в межах міста протікає тепер підземними колекторами.
66
З 1871 року до 1929-го так називалась частина теперішньої вулиці Франка — від площі Соборної до повороту на Зелену.