Ввечері поїзд зупинився в Базелі, де простояв знову годину. Після цього попрямував до німецького кордону. Знаючи, як довго триває прикордонна перевірка, Вістович вирішив повечеряти ще у Швейцарії. Як виявилося, така ідея спала на гадку не тільки йому, і в ресторації було людно. Точніше, вільним залишився тільки один столик, який комісар поспіхом зайняв. Кельнер нагодився за мить і вручив меню в цупкій картонній оправі. Не відпускаючи його, Вістович замовив м’ясний салат і чарку горілки.
— Чи можна мені звернутись до вас із проханням? — раптом сказав офіціант.
Комісар здивовано поглянув на нього.
— Про що мова? — перепитав він.
— Усі окремі столики зайняті, і одному добродію ніде повечеряти. Чи дозволите йому приєднатися до вас?
— Звісно, що цей пан дозволить, — почулося в кельнера за спиною.
Той відхилився вбік, і Вістович побачив перед собою пасажира, якого будив у полудень.
— Якщо вже я вторгся в його купе, то вторгнення за стіл він мені точно пробачить, — у голосі Салтіні відчувалася примирлива наполегливість.
Чоловік впевнено відсунув стілець і сів навпроти комісара.
— Мені те саме, що замовив пан Вістович, — недбало кинув він офіціанту.
— Не полінувалися дізнатися моє прізвище? — промовив львів’янин, коли кельнер пішов.
— Щоб перевірити реєстр пасажирів, немає нічого складного, — сказав прибулий і, простягнувши руку співрозмовникові, представився: — Мене звати Доменіко Салтіні.
— Як на італійця, у вас добра німецька, — зауважив комісар, відповідаючи потиском.
— Я швейцарець. Мав справи у Венеції, а тепер знову у справах їду до Лемберга.
Вістович кивнув, але водночас придивився до співрозмовника уважніше. Звісна річ, тепер на ньому вже був зовсім інший одяг, ніж при їхній першій зустрічі: добре скроєний гарнітур з двобортним піджаком і золотою шпилькою в петлиці, шовкова сорочка та високий комір з елеґантним краватом, зав’язаним, щоправда, дещо недбало. Обличчя мав старанно поголене, й усміхався з усією приязністю, яку тільки міг із себе витиснути.
— Ви підприємець? — комісар допитувався радше за звичкою, аніж з цікавості.
— Скажімо, деякий ґешефт я таки проваджу, — трохи подумавши, відповів той. — Наразі займаюсь паперами. Рукописами, якщо точніше.
Вістович не стримав посмішки.
— Рукописи — це, мабуть, небезпечно? — запитав він.
— Що ви маєте на увазі?
— Те, що у вас при собі зброя.
Обличчям Салтіні майнула тінь. Якусь секунду воно могло здатися здивованим, але вже наступної миті цей подив минув.
— Не бачу нічого дивного в тому, що людина мандрує зі зброєю, — зазначив він, — часи зараз непевні.
— Згоден, хоч сам я залишив пістолет удома, — промовив комісар, — не хочу проблем на кордоні.
— Прикордонна поліція необов’язково її знайде. А якщо й знайде, то я готовий надати всі супутні документи, — сказав Салтіні. — Як бачите, у вашому відкритті немає нічого незвичайного, й дивуватися тут нічому. Так, у мене з собою надійний «Zig-Zag»[72], який вже не раз виручав у різноманітних ситуаціях.
— Мене це не дивує, пане Салтіні. Точніше, дивує інше… Навіщо, йдучи до ресторації, ви перевірили вміст барабана вашого револьвера і навіть доклали набоїв у порожні камори? Остерігаєтесь тут когось?..
Чоловік не встиг відповісти. До їхнього столика підійшов кельнер із тацею, на якій стояли дві чарки з горілкою. Поставивши випивку перед клієнтами, він відійшов, пообіцявши за хвилину принести замовлений салат.
— Як ви дізналися? — з цікавістю запитав Салтіні.
— На вказівному і великому пальці правиці у вас ледь помітний слід від мастила. Револьвер ви тримали в лівій руці. Барабан повертали вказівним пальцем правої, великим запихали набої в порожні отвори. Так робить кожен, якщо він не шульга. Ви — не шульга.
— Маєте рацію, — засміявся той, подивившись на свої пальці.
— У Венеції вам довелося стріляти, чи не так? — раптом доволі різко запитав комісар, і вся привітність на обличчі його співрозмовника розтанула, мов цигарковий дим.
Підійшов кельнер і поставив перед ними дві порції м’ясного салату. Знову відійшов, побажавши смачного.