Еберебах-Салтіні знаком покликав кельнера і попросив принести дві склянки десятирічного бренді.
— Я дотримуюсь переконання, що цей благородний напій сприяє роздумам і приводить до правильних рішень, — пояснив він комісару.
Вістовичу здавалося дещо дивним бути зараз за одним столом, а тим більше пити з тим, кого не так давно він ледь не лупцював сплячим, проте відмовитись комісар не встиг. Кельнер на подив швидко приніс замовлення, мовби давно його передбачив.
— Що ж, за нашу майбутню успішну співпрацю, — промовив тост детектив, піднімаючи свою склянку.
Вістович був переконаний, що ніякої співпраці з цим типом у нього не буде. Жодної, а тим більше успішної. Втім, усе-таки випив. Алкоголь видався йому занадто теплим і від того неприємним на смак. Пляшку ніби відкоркували завчасно і так само заздалегідь розлили вміст у чарки.
— Доп’ю в купе, — з натягнутою посмішкою сказав він, підвівшись і поклавши на стіл гроші за свою вечерю. — На все добре, пане Салтіні.
Детектив відсалютував йому склянкою. Збоку могло здатися, що це двоє друзів після веселих посиденьок прощаються, домовившись зустрітися вранці на цьому ж місці за сніданком, а в обід знову випити разом.
Виходячи з ресторації, Вістович наштовхнувся на полковника Редля. Той також тримав у руках бокал, але вони розійшлися, не озвавшись один до одного навіть півсловом. Втім, як виявиться, вже за кілька годин, щойно поїзд перетне німецький кордон, ця мовчанка порушиться. Вони говоритимуть багато, гучно і з погрозами в голосі…
Поставивши бренді на стіл, комісар клацнув умикачем світильника. Якусь мить спостерігав, як всередині крихкого абажура поволі засвічувалася жарівка. Тоді зняв із себе маринарку і, лишившись у сорочці, закотив по лікті рукави й розв’язав краватку. Тоді підійшов до невеличкого вмивальника в кутку, набрав у пригорщу води й з приємністю плеснув собі в обличчя. Витерся рушником, трохи постояв, дивлячись на своє відображення у темному вікні. За цим відображенням час від часу мелькали скупі вогні якихось безіменних станцій і десь вгорі ясним нерухомим диском виднівся повний місяць. Вістовичу подумалось, що коли вимкнути світло всередині, то, мабуть, вдасться роздивитися нічні краєвиди. Дорогою з Берна до Страсбурга вони мають бути казковими. Навіть вночі і навіть якщо дивитися на них крізь вікно експресу до Ґаліції.
За пів години поїзд зупинився на кордоні. Перевірка минула доволі швидко. У купе до Вістовича зайшов зовсім молодий унтерлейтенант і попросив документи. З якоюсь байдужістю, зумовленою, мабуть, втомою, переглянув його австрійський паспорт, без жодних запитань повернув і побажав гарної дороги.
З німецького боку перевірка тривала на якихось двадцять хвилин довше. Після неї поїзд вирушив далі до Страсбурга, куди мав прибути о восьмій тридцять ранку.
Увесь цей час, впродовж якого експрес простояв між кантоном Базель-Штадт і німецьким Ельзасом[73], комісар використав для того, аби вкотре заглибитися в шифр, що його він, їдучи в фіакрі передмістям Берна, переписав з листа Редля. За денного світла, щойно потяг відправився, Вістович скопіював увесь набір літер і цифр на нову сторінку. Зашифрований текст тепер мав зґрабніший вигляд, проте зрозумілішим від цього не став.
Втім, досить швидко комісар мусив закрити нотатник. Від швидкого руху й вагонної хитавиці написані на папері символи почали зливатися в одне суцільне мереживо, позбавляючи розум усякої можливості знайти ключ до цієї загадки чи принаймні зрозуміти, в якому логічному керунку його шукати. Вечірня втома далася взнаки, і Вістович сам не помітив, коли влігся на канапі й провалився в сон.
Розбудив його звук пострілу.
Якусь одну зовсім коротку мить комісар нерухомо лежав, дивлячись у стелю широко розплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чи був постріл насправді, чи йому це приснилося.
Врешті, коли свідомість остаточно до нього повернулася, він схопився з місця. Тієї ж миті поїзд добряче хитнуло, і комісар усім тілом навалився на дверцята шафи. На щастя, вони виявилися достатньо міцними, аби витримати навіть чималу вагу Вістовича. Відновивши рівновагу, поліціянт вискочив зі свого купе й завмер у порожньому коридорі. Постріл пролунав ліворуч від нього й достатньо гучно. Найпевніше — одразу за стіною. Тобто в купе під номером дванадцять, в якому подорожує Салтіні. Невдовзі зі своїх відділів обережно почали визирати й інші пасажири, а в кінці коридору вигулькнула стривожена постать кондуктора.
73
Після перемоги Пруссії над Францією у 1871 році внаслідок Франкфуртського мирного договору Ельзас відійшов до новоствореної Німецької імперії і залишався окупованим до 1919 року.