Выбрать главу

Піллер подумав, що добре було б запитати в цих людей, де знаходиться ресторація «Марко Поло». Бо саме там він має бути вже за сорок хвилин. Чоловік сягнув рукою до нагрудної кишені, звідки дістав блокнот, куди ще в Швейцарії занотував цю назву. Щоб зробити це, йому довелося дужче затиснути під пахвою рукопис. Це виявилося некомфортно й трохи лячно. Піллер боявся, що може впустити його на землю. Так ніби той був із кришталю або фарфору й міг розбитися на друзки. Розгорнувши блокнот, він побачив їхню з сином і дружиною сімейну світлину (насправді єдину, як він за мить згадав). Молода пара, всього рік після одруження. Синові два чи три місяці. Дитина, дбайливо загорнута в пелюшки, на руках у матері. Антон поруч, ніжно тримає її за лікоть. Фотограф тоді мордував їх майже сорок хвилин. Малий час від часу прокидався і плакав… Знимка коштувала два франки

Рукопис таки вислизнув з-під пахви й упав прямісінько у витоптане болото. 

— Трясця! — ​розпачливо вилаявся Піллер і швидко заховав блокнот назад до кишені. 

Сталося найгірше, мабуть, що могло статися в цій ситуації: пакунок розгорнувся й сторінки рукопису розсипалися на долівці. Швейцарець заходився збирати їх, проте з жахом помітив, що мокрий бруд встиг безжалісно вчепитися до країв паперу, а часом і відбитися гидкими плямами посередині тексту. За лічені хвилини цей рукопис увібрав у себе все, чим дихало ближнє торговисько: грязюку, гнилизну, риб’ячі рештки й цигарковий попіл. 

— Ох, ви бідолаха, сеньйоре! — ​поспівчувала Піллеру якась жінка. Вона стояла за кілька кроків від нього й скрушно хитала головою. 

— Шановна пані… — ​звернувся до неї швейцарець. Він стояв, притиснувши підібрані сторінки до грудей, і відчував, що готовий заплакати, як скривджений хлопчак. — ​Скажіть, заради Бога, де знаходиться «Марко Поло»?.. 

— Даруйте, сеньйоре, я не знаю, де таке продають, — ​відповіла жінка. 

— Це не товар, — ​пояснив Піллер, — ​це ресторація. 

Венеційка раптом спохмурніла й окинула його зневажливим поглядом. 

— Звідки мені знати? — ​буркнула вона. — ​Я не вештаюся по рестораціях. 

І, відвернувшись від нього, рушила у бік ринку. 

— Йдіть далі цією вуличкою, сеньйоре, — ​порадив юнацький голос позаду Піллера. 

Швейцарець озирнувся. Перед ним стояв молодий чоловік у затертому одязі й дивився на Піллера крізь дим від своєї цигарки. Погляд мав примружений, як у карткового шулера за гральним столом. 

— І як довго йти? — ​перепитав Антон. 

— Зо чверть години. Минете три провулки праворуч від себе, перейдете схожий на цей місток і побачите яскраву вивіску з написом «Ресторан «Марко Поло»», — ​пояснив юнак. — ​Головне — ​йдіть увесь час прямо. 

— Щиро дякую, — ​кивнув йому Піллер, все намагаючись подолати внутрішній розпач. 

Як, у біса, тепер віддати тому Салтіні рукопис? Що він подумає? Що Піллер діставався до Венеції в баржі зі свиньми? Чи у вагоні з нечистотами? І це ж треба стільки часу його леліяти, щоб отак безглуздо й випадково загидити! 

— Пасувало б узяти з вас копійчину, — ​продовжив молодик, — ​бо ж я таки допоміг, але… 

Юнак махнув рукою й подався кудись геть. Вочевидь, Піллер мав настільки жалюгідний вигляд, що молодий пройдисвіт утратив будь-який азарт. 

Зрештою, Антон вирішив себе опанувати й не гаяти більше часу. Почувався він кепсько, але й добре розумів, що спізнення на таку важливу зустріч не покращить його становища. Мов у тумані, подався за вказаним напрямком, дивлячись перед собою невидючими очима. Зупинився тільки тоді, коли просто перед носом виник напис «Готель та ресторація ««Марко Поло»». 

Заклад був типовим для Венеції: низькі продовгуваті вікна, стіни, прикрашені копіями Тінторетто[7] й вицвілими карнавальними масками, та невеликі акуратні столики під білими скатертинами. З вулиці виднілася дерев’яна тераса, де на парапетах тіснилися горщики з квітами. 

Запах яєчні з тунцем вітав перших гостей, мов невидимий метрдотель на вході, і швейцарець вкотре з ненавистю згадав свій жебрацький сніданок, від якого відчував тепер неприємні спазми в шлунку. Хоч, може, були вони в нього радше від хвилювання. 

вернуться

7

Тінторетто (справжнє ім’я — Якопо Робусті; 1518–1594) — венеційський художник, представник високого Відродження.