— Ми ще нічого не замовляли, — сказав майор тепер уже Вістовичу, — тож ви нагодилися якраз вчасно. Пообідаймо разом, якщо не заперечуєте.
Комісар погодився. Підійшов світловолосий кельнер, що найперше приязно кивнув комісару, а далі приготувався записати їхні побажання. Усі троє замовили шніцель «Кордон блю» з картопляним гарніром і гострою приправою. До цього — по чарці міцного виноградного шнапсу.
Розмова спочатку поточилася, здавалось, на цілком посполиті теми. Хоч усі троє уважно слухали один одного, прагнучи не проґавити момент, коли співрозмовник вибовкає щось важливе. Коли принесли їжу, йшлося про міжнародну політику:
— Світ потроху охоплює параноя, — розрізаючи шніцель надвоє, аби переконатися, що той добре просмажений, зауважив майор. — Від Британії до Італії ледь не кожна газета пише, що мир у Європі тимчасовий. Ми живемо на діжці з порохом і чекаємо лише на іскру.
— Якщо так, то цією іскрою мала б бути Франція, — докинув комісар, — горді французи досі не змирилися з утратою Ельзасу.
— Можливо, — згодився Фішер. — До того ж Франція — єдина серед усіх республіка. Страчувати монархів там вміють, як ніде. Думаю, її слід остерігатися хоча б через це.
Розсміявшись над власним жартом, він ковтнув трохи шнапсу.
— Ви забуваєте про Сербію, — промовив Бобровський. — Точніше, про те, як ця країна вміє скидати тиранів.
Шніцель йому не смакував, і він повільно, наче змушуючи себе, їв гарнір.
— «Тиранів», — напівсерйозно перекривив його майор, — ох, це ваше лівацтво, добродію. Ніяк не збагну, звідки воно в російського вельможі.
— Але монархія в Сербії залишилася. Адже після травневого перевороту[74] трон посів Петар І[75], — сказав Вістович.
— Який, що цікаво, у 70-му воював за французів, — додав Фішер, — у мадам історії, як бачимо, своєрідний гумор.
Яша стенув плечима.
— Петар — надзвичайно м’який король. Сербія при ньому розквітла.
— І зблизилася з Росією, — додав комісар.
— У цьому нічого дивного. Південні слов’яни — наші брати.
— Гаразд, тоді міркуємо далі, — майор підпалив свою згаслу сигару. — Сербія зближується з Росією, а отже, віддаляється від Австрії. Вам, панове, не здається, що Франц Йозеф врешті-решт захоче відновити свій вплив?
— Тобто, на вашу думку, «іскрою» стануть Балкани? — перепитав Вістович.
— Я лише розвинув думку пана Бобровського.
— Франц Йозеф захоче, якщо захочуть у Берліні, — відповів росіянин, — адже вся австрійська політика робиться там.
— Не перебільшуйте, — сказав майор.
— Я хотів би перебільшувати, але хіба не ваш кайзер називав австрійського імператора «прусським генералом»?
Мовби відчувши, що говорить забагато, Бобровський опустив очі й знову взявся до своєї картоплі, до якої, як і до шніцеля, все більше втрачав інтерес.
Спостерігаючи за ними, комісар ніяк не міг зрозуміти, що, зрештою, змусило цих двох до кооперації. Адже вони, безумовно, вирушили в одному керунку, до Лемберга, в якійсь спільній справі.
— Чи знаєте ви, пане майоре, що полковник Редль також в цьому поїзді? — врешті запитав він. Йому хотілося розповісти й про Карела Грумма, але вирішив зробити це пізніше.
Фішер кивнув і видихнув дим кудись угору, як цирковий штукар видихає вогонь.
— Ви хотіли сказати «був у цьому поїзді», комісаре, — виправив він співрозмовника.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів той.
— Те, що полковник вийшов у Страсбурзі.
— Он як?
Непідробне здивування Вістовича добряче потішило майора.
— Уявіть собі. Просто наш знайомий знайшов спосіб швидше дістатися до Лемберга, ніж ми, — пояснив Фішер. — Об одинадцятій звідти вирушив інший поїзд, який не робить так багато зупинок, як наш, і прибуває в Ґаліцію швидше. На кілька годин.
Обідати вони закінчили майже мовчки. Комісар відмовився від десерту, бо не надто полюбляв солодке, а випити ще шнапсу, як пропонував йому Фішер, не хотілося. Зрештою, вони попрощались, і Вістович подався до свого місця у вагоні.
Знімаючи піджак, чоловік пригадував їхню розмову. На позір, звичайну. Таку ж могли провадити будь-де в Європі, щоб убити час або порушити незручну тишу в товаристві. Проте комісар зауважив пильність, з якою Фішер за ним спостерігав. Мовби намагаючись вловити не просто кожне слово, а й інтонацію, з якою воно промовлене, а надто — прихований смисл, що міг за ним ховатися. Майор не запитав комісара, що той робив у Швейцарії, знаючи, певно, що Вістович не скаже йому правди. Тому цю правду майор із A III b намагався відшукати сам.
74
Військовий переворот, що стався в Сербії 29 травня 1903 року. Офіцери на чолі з капітаном Драгутином Дмітрієвичем жорстоко вбили короля Александра, останнього з династії Обреновичів, його дружину, її братів, а також прем’єр-міністра й міністра оборони. Цікаво, що Драгутин Дмітрієвич надалі очолив терористичну організацію «Чорна рука», причетну до вбивства австрійського ерц-герцога Франца Фердинанда 1914 року в Сараєво. Саме «Сараєвське вбивство» стало причиною Першої світової війни.
75
Петар І Карагеоргієвич (1844–1921) — сербський король, а з 1918 року також король хорватів і словенців.