Він мусить надати церковній канцелярії переконливі докази для проведення екзорцизму.
Він швидко перетнув вулицю до будинку Кріс Макніл, натиснув кнопку дзвінка й зачекав, поки його впустить Віллі.
— Місіс трохи спати зараз, — повідомила вона.
Каррас кивнув.
— Добре. Це добре. — Він пройшов повз неї й піднявся до спальні Реґани. Шукав якісь беззаперечні докази.
Він увійшов і побачив у кріслі біля вікна Карла. Той сидів мовчазно й нерухомо, немовби був вирізьблений із темного дерева. Склав на грудях руки й не відводив очей від Реґани.
Каррас підійшов до ліжка й подивився на дівчинку. Білки очей схожі на молочний туман, бурмотіння, заклинання з якогось іншого світу.
Каррас поволі нахилився й почав попускати один із гамівних ременів Реґани.
— Ні, отче! Ні!
Карл кинувся до ліжка й рвучко відштовхнув руку Карраса.
— Дуже погано, отче! Міцна! Вона міцна!
У Карлових очах світився непідробний жах. Каррас тепер не сумнівався в тому, що неймовірна сила Реґани не була вигадкою. Вона могла це зробити. Могла скрутити Деннінґзові в’язи. «Хутчіше, Каррасе! Поквапся! Знайди якісь докази! Думай!»
І тут він почув за спиною голос. Він лунав із ліжка.
— Ich möchte Sie etwas fragen, Herr Engstrom![6]
Відчувши, як спалахнув вогник надії, Каррас смикнув головою й подивився на ліжко, де побачив демонічні риси обличчя Реґани, що шкірилася до Карла.
— Tanzt Ihre Tochter gern? — глузливо мовила істота, а тоді вибухнула саркастичним реготом. Німецька мова. Вона запитала, чи клишонога донька Карла любить танцювати! Каррас подивився схвильовано на Карла й побачив, що той побагровів. Стиснувши кулаки так, що аж побіліли суглоби пальців, він люто дивився на Реґану, що й далі реготала.
— Карле, вам ліпше звідси вийти, — застеріг його Каррас.
Швейцарець похитав головою.
— Ні, я бути тут!
— Вийдіть, будьте ласкаві, — рішуче наполіг єзуїт, свердлячи Карла невблаганним поглядом, і той після коротких вагань повернувся й поспіхом залишив кімнату. Коли двері за ним зачинилися, регіт раптово урвався, а натомість зависла важка й гнітюча тиша.
Каррас подивився на ліжко. Демон спостерігав за ним. Він мав задоволений вигляд.
— Отже, ти повернувся, — прохрипів він. — Я здивований. Я думав, що конфуз зі святою водою відбив у тебе бажання з’являтися тут знову. Але ж я забув, що священики не мають сорому.
Каррас кілька разів глибоко вдихнув, щоб зосередитися й не губити думки. Він знав, що мовний тест на одержимість вимагає інтелектуальної бесіди як свідчення того, що зміст розмови не можна звести до прихованих лінгвістичних спогадів. «Спокійно! Не квапся! Пам’ятаєш ту дівчину?» Служницю-підлітка з Парижа, також нібито одержиму, що в стані марення щось белькотіла мовою, яку пізніше розпізнали як арамейський діалект сирійської. Каррас примусив себе згадати, який це спричинило фурор і як пізніше з’ясувалося, що дівчина якось працювала в пансіоні, де одним із пожильців був студент-теолог, який напередодні іспитів ходив своєю кімнатою, а також сходами пансіону, декламуючи вголос арамейські тексти. І дівчина це все могла чути.
«Спокійно. Не обпечися».
— Sprechen Sie deutsch? — запитав Каррас.
— Чергові забави?
— Sprechen Sie deutsch? — повторив єзуїт, ще й далі відчуваючи, як б’ється його пульс зі слабкою надією.
— Natürlich, — відповів із лиховісною посмішкою демон. — Mirable dictu[7], ти не погодишся?
Серце єзуїта мало не вистрибнуло з грудей. Не тільки німецька, але й латина! Та ще й у контексті!
— Quod nomen mihi est? — швидко запитав він. — Як мене звати?
— Каррас.
Священик почав схвильовано розпитувати далі.
— Ubi sum? — Де я?
— In cubiculo. — У кімнаті.
— Et ubi est cubiculum? — А де кімната?
— In domo. — У будинку.
— Ubi est Burke Dennings? — Де Берк Деннінґз?
— Mortuus. — Мертвий.
— Quomodo mortuus est? — Як він помер?
— Inventus est capite reverso. — Його знайшли зі скрученою головою.
— Quis occidit eum? — Хто його вбив?
— Реґана.
— Quomodo ea occidit ilium? Dic mihi exacte! — Як вона його вбила? Розкажи детальніше!
— Ну, на сьогодні вже досить гострих відчуттів, — вишкірився демон. — Так, гадаю, що цілком досить. Хоча, знаючи тебе, я припускаю, що ти, звісно, вважатимеш, що, запитуючи в мене щось латиною, водночас формулював подумки й відповіді латиною. — Він розреготався. — Звичайно, підсвідомо. Ну що б ми з тобою робили без підсвідомості, Каррасе? Відчуваєш, до чого це я веду? Я взагалі не розмовляю латиною! Я просто читаю твої думки! Висмикував відповіді прямо з твоєї голови!