Каррас відчув миттєве розчарування, коли його впевненість розбилася вщент. Відчув біль і роздратування від надокучливого сумніву, що знову опанував його мозок.
Демон реготнув.
— Я знав, що з тобою так і буде, Каррасе, — прохрипів він. — Ось чому я так тебе люблю, любий мій ласий шматочку. Ось чому я так ціную розважливих людей.
Демон відкинув назад голову, вибухнувши нестямним реготом.
Єзуїт відчайдушно намагався сформулювати запитання, на які не може бути однієї правильної відповіді, лише багато. «Але, можливо, я думатиму про них усіх! — усвідомив він. — Тоді постав запитання, на яке ти сам не знаєш відповіді!» — подумав він. А те, чи відповідь була правильна, можна буде перевірити пізніше.
Він зачекав, поки стих регіт, і тоді запитав:
— Quam profundus est imus Oceanus Indicus? — Яка глибина Індійського океану в найглибшій точці?
Очі демона зблиснули.
— La plume de ma tante.
— Responde Latine.
— Bon jour! Bonne nuit!
— Quam…
Каррас замовк на півслові, бо істота закотила очі й виникла нова сутність, що плела нісенітниці. Роздратований Каррас нетерпляче домагався:
— Дай мені знову розмовляти з демоном!
Жодної відповіді. Лише дихання з якогось чужого берега.
— Quis es tu?[8] — гаркнув він хрипко й лунко.
Тільки тиша. Імпульсивне дихання. Гикавка.
— Дай мені поговорити з Берком Деннінґзом!
Гикавка, спазматична й невпинна. Каррас опустив голову й похитав нею, тоді пошкандибав до крісла з м’якою оббивкою, сів у нього, відхилився й заплющив очі. Напруження. Біль. І чекання…
Минав час. Каррас задрімав. Тоді струснув головою. «Не спи!» Ледве здіймаючи важкі повіки, він подивився на Реґану. Гикавки вже не було. Заплющені очі. Вона заснула?
Він підвівся, підійшов до ліжка, простягнув руку й помацав її пульс. Тоді нахилився й обстежив її губи. Були пересохлі. Він випростався, іще трохи зачекав, а тоді нарешті вийшов із кімнати й спустився на кухню в пошуках Шерон. Вона сиділа там за столом і їла суп із сендвічем.
— Зробити вам щось їсти, отче Каррас? — запитала вона. — Ви ж, мабуть, голодні.
— Ні, не голодний, — відповів Каррас. — Дякую. — Він сів, простягнув руку й узяв олівця та блокнота, що лежали біля друкарської машинки Шерон. — У неї була гикавка, — повідомив він. — У вас є компазин?
— Так, трохи є.
Він почав писати в блокноті.
— Тоді дайте їй сьогодні половинку двадцятип’ятиміліграмового супозиторію.
— Гаразд.
— У неї починається зневоднення, — вів далі Каррас, — тому я переводжу її на внутрішньовенне годування. Завтра зранку відразу подзвоніть на аптечний склад, щоб вони вам це все доставили. — Він підштовхнув блокнота до Шерон. — А тим часом, поки вона спить, почніть давати їй сустаген.
Шерон кивнула.
— Гаразд. Я все зроблю. — Набираючи ложкою суп, вона повернула до себе блокнот і переглянула список.
Каррас спостерігав за нею. Тоді насупився, зосереджено про щось міркуючи.
— Ви її репетиторка? — запитав він.
— Так, правильно.
— Чи ви її колись навчали латини?
— Латини? Ні, я не знаю латинської мови. А що таке?
— А німецької?
— Тільки французької.
— На якому рівні? La plume de ma tante?
— Десь так.
— Але жодної німецької чи латини?
— Ні.
— Але Енґстроми… чи вони інколи розмовляють німецькою?
— Ну, звичайно.
— У присутності Реґани?
Шерон підвелася й знизала плечима.
— Ну, мабуть, що інколи. — Вона рушила до кухонної зливальниці з тарілками й дорогою додала: — Фактично я в цьому досить певна.
— А чи ви колись вивчали латину? — поцікавився Каррас.
Шерон аж захихотіла:
— Я — латину? Ні, ніколи.
— Але розпізнали б, якби хтось заговорив нею?
— Думаю, що так.
Вона помила супницю й поставила її сушитися.
— Чи вона колись говорила латиною при вас?
— Реґана?
— Так. Відколи захворіла.
— Ні, ніколи.
— Якоюсь іншою мовою?
Замислившись, Шерон закрутила кран.
— Ну, можливо, мені здалося, але…
— Але що?
— Ну, я думаю… — Шерон насупила брови. — Я певна, що одного разу чула, як вона говорила російською мовою.