Каррас ковтнув віскі, але в цю байку не повірив. Він занадто добре знав ректора. Той був надзвичайно тактовний і делікатний, тож завжди діяв непрямим чином. Каррас знав, що Даєр прийшов не тільки як приятель, але й як особистий посланець ректора.
Йому було добре з Даєром. Той його смішив: згадував вечірку і Кріс Макніл, розповідав нові анекдоти про єзуїтського старосту з дисципліни. Пив дуже мало, але постійно підливав у склянку Каррасові, а коли побачив, що той уже засинає, встав із ліжка й дозволив Каррасові випростатися на ньому, тоді як сам сидів за столом і далі щось базікав, аж поки Каррас заплющив очі й уже не розрізняв Даєрових слів, чуючи лише невиразне бурмотіння.
Даєр підвівся, розв’язав шнурівки Каррасових черевиків і роззув його.
— Намірився тепер поцупити мої черевики? — пробурмотів напівсонний Каррас.
— Ні, просто я ворожу на складках шкіри. А тепер замовкни й спи.
— Ти єзуїтський кіт-злодюга.
Даєр легенько реготнув, а тоді накрив його знайденим у шафі пальтом.
— Слухай, хтось таки має дбати тут про сплату рахунків. Бо ви всі знай тільки перебираєте вервицю перед пияками на М-стрит.
Каррас не відповів. Його дихання було рівне й глибоке. Даєр тихенько рушив до дверей і вимкнув світло.
— Крадіжка — це гріх, — пробурмотів у пітьмі Каррас.
— Mea culpa[4], — неголосно озвався Даєр.
Він іще якийсь час чекав, а тоді врешті-решт переконався, що Каррас заснув. І вийшов геть.
Каррас прокинувся серед ночі у сльозах. Йому снилася мати. Він стояв біля вікна високо на Мангеттені й бачив, як вона виходить із метро на другому боці вулиці. Вона стояла на узбіччі з брунатним пакетом для покупок і шукала його, кликала. Каррас помахав рукою. Вона його не бачила. Рушила вулицею. Автобуси. Вантажівки. Неприязні юрби. Її охопив страх. Вона повернулася до метро й почала спускатися вниз. Каррас занепокоївся, вибіг на вулицю й кликав її зі сльозами на очах. Ридав, не в змозі її знайти, уявляючи безпомічну й перелякану матір у лабіринті підземних тунелів.
Він зачекав, поки вщухнуть ридання, а тоді намацав руками віскі. Сидів на ліжку й пив у пітьмі. Обличчя зволожували сльози. Лилися безперестанку. Як у дитинстві, невимовна печаль.
Йому пригадався телефонний дзвінок від дядька:
— Диммі, там пухлина, у мозку. А вона не підпускає лікарів. Ото тільки верещить і всьо. Диммі, вона навіть балакає з тим клятим радівом. Тра’ її завезти до «Белв’ю». Звичайний шпиталь не дасть їй ради. Я гадаю, шо пару місяців, і вона буде, як нова копійка, а тоді ми заберемо її звідтам. Окей? Чуєш, Диммі, ми вже це зробили. Осьо нині вранці їй дали застрик, а тоді повезли в амбулянсі. Ми не хотіли тебе турбувати, хоч має ще бути судова розправа, і тобі тра’ підписати якісь папери. Шо? Приватний шпиталь? А хто за нього платитиме, Диммі? Ти?
Каррас навіть не пам’ятав, коли заснув.
Прокинувся він у стані апатії, а згадка про втрату немовби висмоктала всю кров із його мозку. Він поплентався до ванної, став під душ, поголився, вбрався в сутану. Була п’ята тридцять п’ять. Він прочинив двері до Святої Трійці, вбрався в рясу й відправив месу ліворуч від вівтаря.
— Memento etiam… — молився він із понурим відчаєм. — Пом’яни рабу твою Мері Каррас…
У дверцятах табернакля він побачив обличчя санітарки з приймального відділу «Белв’ю»; знову почув лемент з ізольованої палати.
— Ви її син?
— Так, я Деміен Каррас.
— Ну, я б не радила заходити. У неї припадок.
Він зазирнув крізь вічко в палату без вікон, де зі стелі звисала гола лампочка, стіни були оббиті чимось м’яким, а з меблів стояло лише ліжко, на якому вона щось нестямно вигукувала.
— …молю Тебе, даруй їй місце вічного спочинку, світла й миру…
Побачивши його й ззирнувшись із ним, вона раптово принишкла, а тоді підвелася з ліжка й поволі рушила до маленького, круглого, скляного вічка для спостереження з розгубленим і болісним виразом обличчя.
— Чому ти це робиш, Диммі? Чому?
Її очі були сумирніші, ніж у ягняти.
— Agnus Dei… — пробурмотів Каррас, похиливши голову й б’ючи себе кулаком у груди. — Агнцю Божий, що прийняв гріхи цього світу, даруй їй спочинок… — Він заплющив очі, підніс угору гостію й враз побачив матір у судовій залі, її маленькі зчеплені руки лежали в неї на колінях, і вона розгублено й покірно вислуховувала, як суддя розтлумачував їй діагноз, що поставив психіатр лікарні «Белв’ю».
— Ви все зрозуміли, Мері?
Вона кивнула, не розтуляючи рота; у неї забрали зубні протези.