Він зайшов разом із Шерон, зібгавши в руці криси капелюха й важко дихаючи, і шанобливо вклонився.
— Мені справді страшенно прикро, — сказав, наближаючись, Кіндермен. — Ви зайняті. Я бачу. Я вам набридаю.
— Що чути у світі? — запитала в нього Кріс.
— Нічого доброго. А як ваша донька?
— Без змін.
— Мені так жаль. — Хрипло дихаючи, Кіндермен зупинився біля столу, а його по-собачому печальні очі були вологі та стурбовані. — Знаєте, я б не хотів вас тривожити, тобто через вашу доньку, така прикрість. Мені це добре відомо, адже коли моя маленька Джулія злягла з… Чекайте-но, що це? Що це було? Вилетіло з голови. Це…
— Присядьте, будь ласка, — урвала його Кріс.
— О так, дуже вам дякую, — радісно прохрипів детектив, умощуючи свою тушу на крісло навпроти Шерон, що й далі друкувала, не звертаючи ні на що уваги.
— Вибачте. То що ви казали? — спитала Кріс.
— Ну, моя дочка, вона… ой, та то таке. Нічого важливого. Бо якщо мене не зупинити, я почну розповідати вам цілу історію свого життя, ви можете зняти про це кінофільм. Ні, справді! Просто неймовірно! Якби ви дізналися хоча б половину тих божевільних речей, що сталися з моєю родиною, ви б тоді… Але ні. Ні, це все дурниці. Ну добре, лише одну! Я розповім лише одну! Про те, як моя мати щоп’ятниці готувала нам начинену рибу, гаразд? Але перед цим упродовж тижня… цілісінького тижня… ніхто не може брати ванну, бо мати запускає туди карпа, і той там плаває туди-сюди, туди-сюди, бо мати каже, що це допомагає видалити з його організму отруту. Ну справді, хто б міг подумати! Хто б міг знати, що карпи весь цей час виношують жахливі, лиховісні та мстиві думки! Але годі вже. Справді. Хоч треба вряди-годи жартувати, щоб не розплакатися.
Кріс пильно приглядалася до нього. І чекала.
— Ага, ви щось читаєте! — детектив придивився до книжки з чаклунства. — Це для фільму?
— Ні, просто гаю час.
— Щось добре?
— Я щойно почала.
— Чаклунство, — пробурмотів Кіндермен, нахиливши голову вбік, щоб прочитати назву книжки на першій сторінці.
— Ну, то як там справи? — спитала Кріс.
— Так, вибачте. Ви зайняті. Я швидко. Як я вже казав, я б вас не турбував, якби не…
— Якби не що?
Раптово спохмурнівши, детектив склав руки на гладенькій поверхні соснового стола.
— Ну, виглядає, що Берк…
— Чорт забирай! — роздратовано вигукнула Шерон, а тоді висмикнула з друкарської машинки листа, зібгала його й кинула, не дивлячись, у бік кошика для паперів біля ніг Кіндермена. Він і Кріс подивилися на неї, а коли секретарка зауважила їх, вона зронила:
— Ой, прошу вибачити! Я навіть не знала, що ви тут!
— Ви міс Фенстер? — запитав Кіндермен.
— Спенсер, — виправила його Шерон, а тоді відсунула назад крісло й підвелася, щоб підібрати з підлоги зім’ятий аркуш, бурмочучи: — Ніколи не казала, що я Джуліус Ервінґ[5].
— Нічого, не турбуйтесь, — сказав їй детектив, нахиляючись і піднімаючи з підлоги біля ніг зім’ятого листа.
— О, дякую. — Шерон повернулася й рушила назад до крісла.
— Перепрошую… то ви секретарка? — запитав у неї Кіндермен.
— Шерон, це… — Кріс повернулася до Кіндермена. — Вибачте, — сказала вона. — Нагадайте, як вас звати?
— Кіндермен. Вільям Ф. Кіндермен.
— А це Шерон. Шерон Спенсер.
Поштиво вклонившись, детектив сказав Шерон:
— Дуже приємно. — Шерон зацікавлено його розглядала, нахилившись і поклавши підборіддя на складені на друкарській машинці руки. — І ви, можливо, теж мені допоможете, — додав детектив.
Не забираючи рук із машинки, Шерон випросталась і перепитала:
— Я?
— Так, можливо. Того вечора, коли загинув містер Деннінґз, ви пішли до аптеки й залишили його в домі самого, правильно?
— Ну, не зовсім. Тут іще була Реґана.
— Це моя дочка, — уточнила Кріс.
— Як правильно писати?
— Р-е-ґ-а-н-а, — вимовила йому по літерах Кріс.
— Гарне ім’я, — сказав Кіндермен.
— Дякую.
Детектив знову повернувся до Шерон.
— Деннінґз того вечора прийшов, щоб побачитися з місіс Макніл?
— Так, правильно.
— Він мав її зачекати?
— Так, я сказала йому, що вона ось-ось повернеться.
— Дуже добре. А коли ви вийшли звідси? Ви пам’ятаєте?
— Чекайте-но. Я дивилася новини, отже… ой, ні, хвилиночку… так, правильно. Пригадую, що я розізлилася, бо аптекар сказав, що хлопець-кур’єр пішов уже додому, і я ще обурилася: «Як це пішов?» — бо було ще тільки пів на сьому. А Берк з’явився за якихось десять-двадцять хвилин після цього.